І 2014-2015 роки дуже страшні були. Снаряди летіли скрізь, ми не встигали в цей підвал залазити й виходити. Дуже важко було. Але начебто потім трохи легше стало, а зараз знову снаряди звідкись летять, страшно стає. Здається, що стіни тремтять. Я одна, боюся. Ця вулиця постраждала від обстрілів, особливо перші два-три будинки. В одному будинку дах знесло.
Нас було п’ятеро. Залишилися я і сестра, вона в Горлівці живе, а я тут. Вона каже: «У нас неможливо, я до тебе приїду». І приїхала. Я сподівалася, що ця війна швиденько закінчиться, але не закінчується.
Ось позаминулої ночі (травень 2018) дуже сильні вибухи були. Я скрізь вікна і двері закрила й біля сестри сиділа. А що робити? Якось один одного словами підтримуємо. А якби я одна була, то це з глузду з’їхати можна.
Піднімаємо настрій, починаємо згадувати молодість. Я кажу: «Пам’ятаєш, як ти співала, як танцювала? Давай, розкажи мені якусь пісню, давай поспіваємо трішки». Ось і настрій піднімаю, посміємося – і їй добре стає.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
