«Усе, що нам Бог дає, треба терпіти. І я терплю»

Бородкіна Таїсія Миколаївна, 76 років:

Це моє життя. Це старі підручники. «Геометрія 10-11 клас», «Математика в поняттях і визначеннях», це про вчених, тут є історія математики. А ось найсмішніше, що в 76 років бабця надумала вчитися!

Теорію ймовірності не вчили, коли я вчилася. Не було такого предмета. Ну, я от думаю, як же це так? Приходять учні 10-11 класу. Я-то на рівні трієчника розбираюся в теорії ймовірності з підручником, але це мало. Учитель повинен більше знати. І ось вивчаю теорію ймовірності.

По-перше, щоб допомогти, якщо прийдуть за допомогою учні. По-друге, щоб у мене не було прогалини в знаннях.

Я репетиторством не займаюся, гроші не беру. Я старого зразка людина. Ми ніколи раніше гроші не брали. І потім, який я репетитор? Я вже віджила людина, я вчу так, як раніше вчила. Може, зараз інші вимоги.

Я людина віруюча. На жаль, пізно почала вірити, але вже років 20 я церковна людина.

Тому на війну дивлюся так: я нікого не звинувачую і не виправдовую. Це не моя справа. Усе, що нам Бог дає, треба терпіти. І я терплю. Головне, щоб ми один одному не вчепилися в горло, щоб не бажали один одному зла.

У мене є три онучки. Усі далеко від нас. Зараз тільки я і син тут. І всі наші односельці – мої помічники, в усьому допомагають. Попереду Великдень, он принесла одна два десятки яєць безкоштовно: «Тримайте, Великдень». І люди ж знають, що син хворий, тому в кого є господарство, щось нам дають. Я три роки тому обробляла 30 соток городу і садила. Зараз я тільки біля будинку можу дві сотки, і то мені важко.

А ті сусіди, у кого є господарство, приносять. Помідори перші принесли, огірки, люди допомагають. Я тут вже старожил, з 1963 року. Люди до мене дуже добре всі ставляться.

Кожну копійку рахую, і ось зараз багато в нас магазинів, я йду туди, де дешевше, купую. Раніше б я цього не робила. Тобто я прийняла ці умови. Інших немає – значить, треба пристосовуватися до цих умов. Я нікого не лаю, нікого не звинувачую.

Я отримую пенсію регулярно. 1750 гривень. А у Колі, у сина, через ці перипетії були великі проблеми. Два роки тому, коли тільки почалося, п’ять місяців він не отримував пенсії, тому що треба було переоформити. Потім видали. Нічого, прожили.

Переважно дуже багато грошей іде на ліки. Живемо, не буду скаржитися. Не голодуємо поки. Одягу нам не треба. Йому не треба, він лежить, а я старих ще одежинок не доносила. Так що, слава Богу. Є люди, кому гірше.

Найскладніше – це здоров’я сина. Тому що, він 12-й рік [хворіє], і у нього зараз ускладнення почалися. Усе інше я переношу. Живу заради сина. Якби не син-інвалід, я б, напевно, пішла в інший світ. А так розумію, що не можна. Що він буде робити без мене? Не можна.

Син-інвалід Микола Деркач:

Прописка у мене Горлівська, ніхто цим займатися не буде, перепрописувати сюди. Жити за місцем прописки, навіть будь там повна тиша, 9-й поверх, один не зможу... Тут, мало-помалу, мені люди допомогли, зробили штангу, раму, щось під мене адаптували.

(співає)

Співай же, співай же, гітара моя,

Про тебе, мій Донбасе, я мрію,

Згадай свого вірного сина добром,

Як зараз я тебе згадую.