«Усе трусилося, всюди свистіло, гуркотіло»

Я живу з мамою, чоловіком-інвалідом і двома дітьми. До війни всі працювали, було краще, ніж зараз. Зараз в селі роботи немає. Бракує миру. У мене, наприклад, діти не ходять самі гуляти. Дівчинці одній сімнадцять, а другій шість років. Поки що працюють школа та садок. Але дітей у селі мало, вчителів не вистачає. Але поки ще якось живемо.

Ми переїхали із Донецька до Старогнатівки. Коли почали обстрілювати, ми відразу поїхали. Коли сильно обстрілювали Старогнатівку, ми виїжджали із села, потім поверталися. Я була вагітна та дуже сильно стріляли. Недалеко є маленьке село Новогригорівка. Тоді його сильно обстріляли, ми дуже злякалися та вранці поїхали в Донське. Майже половина села поїхала.

Дороги були перекриті, не можна було виїжджати з села. Зараз ніби як відкрили. Можна хоч у Волноваху, в Маріуполь поїхати. Але в Донецьк важко, звичайно. Там теж родичі залишилися, не можуть приїхати, спілкуємося тільки через інтернет.

Майже місяць у нас не було світла. Важко було. Зима, темніє рано. Уже холодно було, грубку розтопив, сидиш.

У безпеці себе не відчуваємо. Будь-якої миті може щось трапитися. Але це я так думаю, а там не знаю, може, і не буде нічого, може, і буде. Яка безпека?

Перший раз ми поїхали, коли я була вагітна і сильно Григорівку обстріляли. На сусідній вулиці людині влучило в підвал, снаряд розірвав усе. А другий раз ми поїхали, коли дитині було три місяці. По підвалах ми не ховалися, встигали вчасно поїхати. Напевно, найскладнішим за ці роки для мене був момент, коли була вагітна. Чоловік мене ховав. Усе трусилося, всюди свистіло, гуркотіло, не знали, куди себе подіти серед ночі.

Ми отримували продукти від Фонду Ріната Ахметова та Червоного Хреста.

І норвезька рада [у справах біженців – NRC] грошову допомогу давала, теж отримували. Ця допомога зіграла велику роль. Тому дякую всім. Зараз найбільше мрію, напевно, виїхати зі Старогнатівки та знайти гарну роботу, гарну школу для дитини.