Керносенко Андрій, група 2 ТЕ, Вище професійне училище № 94

Вчителі, що надихнули на написання — Панаріна Марина Борисівна та Годун Олена Георгіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Спочатку була мить паніки. Потім нас об’єднувало спільне горе і ненависть.

Ми підтримували один одного, не ділили на «моє» і «твоє», активно донатили для армії. У той час зникли всі бар'єри між людьми, наші серця билися в унісон. 

Дух єдності й віри не давав опустити руки; у ненависті до ворога не було часу думати про власне горе.

Це були мої перші триста днів. Дні, коли страх і розпач поступалися перед люттю і ненавистю. І це давало мені сили не зламатися морально.

Потім я намагався пристосуватися до нової реальності й зрозуміти, як мені жити далі й що роботи.

Друзі залишилися далеко, я виїхав за кордон. Усі плани на майбутнє зруйновані.

Роздоріжжя. Відчуття безвиході.

Мені було важко, бо мої дитинство і юність перетворюються на безперервне очікування, на хвилини суму й постійної тривоги. Я відчував себе чужим у новій країні, відчував розгубленість, безпорадність і тугу за домом. Кожен день ставав випробуванням для мого духу. Починаю переоцінювати багато речей, розуміти, що кожен наш день є безцінним. Я не знав, коли зможу повернутися і чи буде той дім, до якого я звик: незважаючи на відстань, серце залишалося вдома, і саме це відчуття давало мені сили не здаватися.

Це були мої другі триста днів. Дні усвідомлення, що життя ніколи вже не буде таким, як раніше.

Зрештою, беру себе в руки, збираю по шматочкам, будую нові плани, починаю втілювати їх у життя. Беруся за навчання. Знайомлюся з новими друзями, разом ми продовжуємо те, що кожен починав сам. Я зрозумів, що навіть на чужині можу залишатися частиною боротьби, що моя робота, знання і кожне зусилля – це теж вклад у перемогу. Іноді бувало важко повірити в те, що кожен крок, хоч і незначний, може наближати до перемоги.

Це мої наступні триста днів. Дні, в які я зрозумів,

Зрештою, освоюю робочу спеціальність, щоб у майбутньому бути корисним для України. Працюю, відчуваючи відповідальність за кожен свій вчинок.

Відчуваю себе іншою людиною: віднайшов у собі нову силу й мету. Відчуваю себе частиною спільного майбутнього, що ми створимо разом.

Це мої останні сто днів війни. Кожен із цих днів приносить мені віру в те, що цей біль, ці жертви не будуть марними, що одного дня я зможу повернутися додому.

Війна змусила мене подорослішати швидше, ніж я був готовий. Але з часом це дало мені розуміння, що я можу впливати на своє життя і навіть на світ навколо. Я навчився розуміти свою силу й водночас приймати свої слабкості. Попри всі труднощі й біль я відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішим. Тисяча днів боротьби перетворили мене на того, хто вірить у майбутнє – і не здається.

Це моя тисяча днів війни. Днів, які мали бути моїми звичайними підлітковими роками – тепер стануть частиною історії незламності.

Ці тисяча днів навчили мене цінувати моменти, людей, свободу і життя. Війна змінила моє світосприйняття, змусила переосмислити життєві цінності, проте водночас дала непохитну віру в себе та в свій народ. Я зрозумів, що моя Україна – це не просто країна, це сила духу, яка живе в кожному з нас. І поки ми живемо, поки боремося – у нас є майбутнє!