Луганська-Глазунова Мар'яна, 10-г клас, ліцей "Самара" міста Новомосковська

Вчитель, що надихнув на написання — Ключка Ольга Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Сонце завжди сходить на Донеччині, але вже не сяє над нею... Зовсім нещодавно Донецьк надихав, жив та квітнув, він був серцем Сходу та рушієм України. Ніщо не могло зупинити його жагу до розвитку та слави, ніщо не могло стати перешкодою.

Квітень, клятий, ошукав...

Вогонь запеклих не пече, але Донецьк згорів до тла. Він поринув у смуток та вічне нещастя. Та хіба це було 1000 днів тому?

Донецьк – мій нескінченний біль. Квітуче, прогресивне, невгамовне місто занепало на моїх очах.

Часткова окупація Донецької області забрала в п’ятирічної мене дім, друзів та родичів. А також мою улюблену кішку, яку тоді просто не було змоги вилікувати. Вона була неймовірно гарною: пухнаста й біла-біла. Відчуття провини з’їдає мене й досі... Це було майже 4000 днів тому...

Переїзд в інше місто дався складно – кинути все, що було, та поїхати в нікуди, не може бути легко. Життя у Новомосковську сильно відрізнялось від звичного: інші люди, інші звички, інші принципи. Замість рідного, охайного пам’ятника Шевченку, який був одним із візитних карток рідної Авдіївки, у самому центрі стояв занедбаний Ленін. Та й взагалі, дивно тікати в місто з назвою, де згадується причина, чому ми не вдома. Назва “Новомосковськ” дратувала та викликала сором. Боляче било й те, що в більшості людей переселенці асоціюються з бідністю та неблагополуччям. Це було майже 4000 днів тому...

Як промінь надії — звістка про деокупацію Авдіївки, але деокупація, на жаль, не дорівнювала абсолютній безпеці. 

За активні протести та патріотизм росіяни помстились моєму дідусю, вбивши його у 2015 році.

Земля пішла мені тоді з-під ніг. Дідусь був найпозитивнішою людиною в світі, але згаснув через те, що був українцем і не приховував цього. Я так і не змогла відвідати його могилу. Та чи існує вона досі? Ця трагедія сталася 3000 днів тому...

Мама говорила, що померлі стають зорями. Тож тому зараз так багато зірок? 

Ми намагались втекти від темряви, яка була повсюди, де є російські сліди. У 2022 році темрява наздогнала, накривши більше, ніж ми очікували. Я намагалась тримати в собі весь біль, розпач та печаль, але сиве волосся в 14 мене видавало. Ого, я побила рекорд сестри, в якої з’явилася сивина в 15! І в мене, і в неї, це стало наслідком війни, але в різний час: 2014 та 2022 роки. Відпустити цю печаль стало важче, бо вона тепер усюди. Безумовна любов і байдужість, щирість і зрада, героїзм і ницість зчепилися у важкому двобої.

«Якщо ми люди-кораблі, то ми давно вже потонули». На плаву мене тримає лише Авдіївський Пласт, який і досі називають сектою чи піонерами.

Абсолютне винищення та повторна окупація рідного міста вдарили надзвичайно боляче. Крізь старі фотоальбоми, де були живі мої киця, дідусь та віра в краще, пробивались жаль і відчуття несправедливості.

Мій тато вступив до лав ЗСУ, а бабуся, його мама, отримавши російський паспорт, добровільно живе в окупованій Авдіївці. Хіба за це він воює? Це почалось 1000 днів тому...

Отже, 10 років зі своїх 16 я провела у війні... Частина моєї родини далекими зорями освічує мій шлях. 

Переді мною цілий світ, але мої сподівання та мрії навічно прикуті до маленького зруйнованого міста на Донеччині.

Я не знаю, що буде завтра, але я точно знаю, чого я хочу, я точно знаю, про що мріють мільйони українців, я знаю, за що сьогодні воюють мій батько і його побратими, а ще я впевнена, що мені “жодна на світі потвора не завадить бути собі опорою”.