Щербак Дар’я, 17 років, загальний освітній заклад №12 імені Степана Чубенка, м.Краматорськ

Есе «Один день»

Весна… Тепле весняне сонечко… Мені десять років… Групки людей… Стишені голоси… І як грім з ясного неба прозвучало слово «війна»…

Починаю усвідомлювати: я була щасливою дитиною, яка ходила до школи без страху від звуків техніки і її появи на вулицях, від перегляду новин, де кожного дня говорили про складне становище в моєму рідному місті й у нашій країні. Я пам'ятаю сльози рідних, їх страх і практично невловиме для мене - безвихідь.

Усе змінилося в чотирнадцятому році. Війна прийшла швидко й відразу ж почала зносити все, як ураган, не залишаючи практично нічого на своєму шляху.

Я чітко пам'ятаю, коли для мене почалася війна: я, маленька дівчинка, сиджу одна вдома, поки мама працює, а бабусі доводилося виходити за продуктами в єдиний в окрузі магазин, який тоді ще працював.

Я пам'ятаю, як за вікном літали гелікоптери, а десь недалеко від нас вибухнув снаряд. Було страшно навіть дивитись у вікна, не кажучи вже про вихід на вулицю з друзями або в школу, а мама продовжувала ходити на роботу, навіть коли транспорт перестав працювати.

Я сиділа вдома з бабусею в надії на те, що з моєю родиною все буде гаразд і війна незабаром закінчиться.

Улітку мене й бабусю мама відправила в село, а сама працювала, щоб прогодувати нас. Усі ми переживали цей час дуже важко й болісно, що, звичайно ж, залишило після себе шрами.

Багато сімей були в подібній ситуації. Багато людей втратили своїх рідних і близьких, які пішли воювати, віддаючи своє життя за сім'ї, або просто виявилися жертвами цієї складної ситуації. Ми не винні в тому, що відбувається в нашій країні, але чомусь десятки тисяч людей загинули, борючись за майбутнє родин, рідного донецького краю, Батьківщини. Чоловіки й жінки, діти, люди похилого віку – усіх торкнулася ця війна, ніхто не залишився осторонь.

Згодом ситуація в Краматорську змінилась і люди нарешті відчули свободу. Правда, реальність була страшною: посічені снарядами будинки, обірвані балкони, криваві плями на тротуарі, які ніколи вже не змиє в моїй пам’яті навіть благодатний дощ. І складно було усвідомити, що за декілька кілометрів точаться бої, гинуть ще зовсім юні хлопці й дівчата.

…Люди вимушені були покидати рідні домівки в пошуках елементарного – права на життя. Моїми однокласниками стали діти з Горлівки, Донецька, Макіївки…

На жаль, ми дуже рано стали дорослими, у нас війна забрала роки щасливого дитинства, а я, в свою чергу, переосмислила своє життя й почала дивитися на світ іншими очима. Зрозуміла: якою б не була ситуація, найголовніше - не опускати руки, боротися за кожну мить свого життя, любити й берегти батьків, рідний край, Батьківщину.