Колесник Єлизавета, учениця Лиманського НВК «Гімназія-ЗОШ І ступеня»

Я знала багато про неї від дідуся та бабусі, з уроків історії та фільмів, і  думала, що розумію наскільки вона жорстока  і наскільки страшна її руйнівна сила.  Я читала книжки і не могла повірити, що це було реальністю, але вона довела, що ніхто від неї не застрахований.

Настав день, коли вона прийшла… зненацька, і я до останнього не вірила, що це відбувається нами.  Війна…. загасила сонце, збила з ніг і холодною рукою  штовхнула в безодню. А ми думали, що вона десь далеко. Хотіли так думати…

Мені було дев’ять років. Ми з мамою сиділи на кухні, і раптом телефонний дзвінок розбив тишу. Чомусь тоді він здався мені занадто гучним, якимось тривожним. Передчуття?

Телефонували наші родичі з Горлівки. Мама зблідла, губи затремтіли... У Горлівці обстріл, дідуся поранено, а будинок зруйновано. Ми не мали можливості  поїхати до них і допомогти. Ми не знали нічого… Це був день, коли для мене почалася війна, тільки почалася... 

Далі – літаки над головою, армія та бойова техніка в місті. Війна, коли приходить, не відступає сама по собі. Вона підпитується кров’ю, розповзається далі, шаленіє.

Нам з мамою було страшно. Я постійно плакала. А ось тато, здавалося, був спокійним, але став якимось похмурим і мовчазним.

Урешті решт мене відправили до бабусі: у неї була велика «стратегічна перевага» – льох,  куди можна сховатися. І невдовзі я пережила перший обстріл.

Я саме грала на вулиці з сусідською дівчинкою Анею, коли з’явилися літаки, які пролетіли над самісіньким дахом. Вибігла перелякана бабуся і потягла мене додому. Земля дрижала і била вогняними фонтанами. Мені стало зле, і я, напевне, зомліла.

Коли я прийшла до тями, ми були в підвалі, але це не був льох моєї бабусі. Я побачила маму, поряд були якісь люди. Багато людей. Як виявилось, почався обстріл, і батьки забрали нас із бабусею до сховища. Там ми провели день.

Як виглядають люди, загнані війною у підвали? Я не можу зараз пригадати їхні обличчя, бо від страху тоді боялася розплющити очі. Але, як  зараз, чую плач та зітхання.

Після обстрілу так жахливо було бачити поранене місто: розбиту залізничну лікарню, будівлю старого хлібозаводу, розриті вулиці. Один снаряд влучив у двір мого однокласника – добре, що дім залишився цілим.

Чи бачила я страшенну війну?  Мабуть, ні. Адже я не була на полі бою, на мене не йшли атакою танки… Чи бачила я справжню війну? Так, бачила. Снаряди, що перерили мою вулицю, були не іграшкові, і кожен міг забрати моє життя або життя дорогих мені людей. Цього мені було досить, щоб зрозуміти: нічого не може бути жахливішого у світі за те, що вбиває.

І мені хочеться разом із Львом Толстим вигукнути: «Невже так тісно жити людям у цьому чудовому світі, під цим нескінченним зоряним небом? Невже може серед цієї чарівної природи утриматися в душі людській стільки зла, мстивості і пристрасті знищувати подібних до себе?» Будь-яка війна антигуманна  і протиприродна. Це злочин проти людяності.

Мир. Це настільки сильне і величне слово , що ми мусимо писати його з великої літери.  Ми обіцяємо собі після кожної війни «Ніколи знову!».  Але порушуємо обіцянку. Чому? Я не знаю відповіді, бо немає такої причини. Для дев’ятирічної Лізи Мир був словом, справжню ціну якого вона не знала.

Це було так дивно для неї: сприймати щось як буденність, як повітря, а потім позбутись цього і не мати змоги вдихнути. 

Сьогодні я вже доросла - інша Ліза. І я  вважаю , що Мир  - це нереальний божий дарунок, найвища благодать,  яка тільки може бути на землі. Мир  для мене – це шанс. Шанс на щасливе і довге життя поруч з тими, кого я люблю. Нехай буде Мир у всьому світі!