У мене є дружина, двоє дітей і мати. Ми жили в місті Токмак Запорізької області.

24 лютого прокинувся від звуку ракет, які пролетіли над містом. Перше, про що подумав, – треба заправити автомобіль, щоб було на чому виїжджати.

У нас було господарство й город, тому ми мали що їсти. У перші дні війни в аптеках не стало ліків. Виникли перебої з електроенергією. Але це можна було витримати.

Найважче було змиритися з тим, що на нашу землю прийшли загарбники.

Одразу, як окупанти з’явилися в нашому місті, ми прийняли рішення виїжджати. Але спочатку потрібно було вирішити, що робити з господарством, куди подіти котів і собак, домовитися, до кого їхати. Коли розібралися з усім, поїхали до доньки в Запоріжжя.

В окупованому Токмаку залишилася сестра. Вона доглядає дідуся, якому 86 років. Інколи з нею немає зв’язку по кілька днів.

Ми перетнули десять блокпостів. На кожному показували документи, багажник, речі які везли з собою. Це було важче морально, ніж фізично.

Я пенсіонер, мати теж на пенсії. Дружина дистанційно працює бухгалтером. Сподіваємося, що війна скоро закінчиться і ми повернемося додому.

Після перемоги все буде добре, бо Україна заслуговує на це.