Поляков Михайло, 3 курс, Київський професійний коледж цивільного будівництва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сміян Віта Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Не допускай такої мислі, що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі. Немає часу на поразку

Ліна Костенко

Саме такі емоції  я відчував з перших днів війни: треба  боротися за свою країну, незалежність, свободу, за свій дім. На початку війни мені  було 16 років і я жив зі своїми батьками у  Києві. З перших днів, як тільки дізналися про початок повномасштабного вторгнення, усією сім’єю прийняли рішення боронити Київ.

Ми з батьком і сусідами робили барикади, насипали мішки з піском, перегороджували дороги. Батько зварював протитанкові «їжаки», а я тягав тероборонцям окріп та їжу.

Потім з сусідом розвозили по квартирах, де залишилися старі і немічні, хліб і продукти. У березні стало зовсім погано… Переховувалися у підвалі, було холодно і лячно, гриміло поруч, гриміло навкруги, спалахи від вибухів освітлювали небо.

Батьки переконали мене та відправили в евакуацію в Чернівецьку область у село.

Коли я був в евакуації,  у своїх снах я захищав  Маріуполь, подумки поруч з азовцями. Я був у відчаї дізнавшись про долю Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Там жили мої друзі, зв’язку з ними не було.

Після цих снів я планував, коли повернуся до Києва піти в рекрути в полк Азов. Ось так я бачив свій шлях.

В евакуації  я відчував себе  на засланні, тому що хотів додому та внести вклад у перемогу. Через два місяці я повернувся  до Києва. Цього року у мене мав бути випускний, але випускного не було. Купив квіти, приїхав у порожню школу, обійняв вчителів.

Я хотів бачити своє місто і свою землю квітучою, тому прийняв рішення вступити у коледж за професією садівник-озеленювач.

Вже у коледжі я думав: «До чого готували мене мої сни?»  Я навіть не міг уявити, що буде зі мною далі. У січні 2023 року у мене діагностували пухлину та об’явили страшний діагноз – рак…Це схоже на вибух важкого КАБу. Але подвиг азовців вплинув на мій дух і підняв на боротьбу з хворобою.

Я маю жити! Ми маємо жити! Україна має жити! І це буде неодмінно!

«І все на світі треба пережити, і кожен фініш – це по суті старт, і наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт.  … Єдине, що від нас іще  залежить,- принаймні вік прожити як належить!», - Ліна Костенко.  

Ось так вплинули 1000 днів війни на мою долю та мій життєвий шлях.