Я з Маріуполя. Жила там тільки три роки: там я вийшла заміж і народила сина. І ось, через три роки, ми прокинулися від вибухів і дізналися, що почалася війна. Не вірилося. Думали, що все буде добре з Маріуполем, і ми все зможемо подолати.

Я була вагітна, а лікарської допомоги не було. Не було світла, води, опалення. У немовляти закінчилася суміш, і дитина загинула. 

Шокувала смерть багатьох мирних людей. Багато людей в Маріуполі просто гинули на очах. 

Люди допомагали один одному, стали як рідні, і поводились один з одним як з рідними.

Ми були в центрі Маріуполя до 17 березня, за нами приїхав мій батько з околиці й сказав, що потрібно виїжджати. На наступний день там, де ми жили з чоловіком, були великі бої, і ми вирішили виїхати.

Нас вивезли на Бердянськ, потім до Запоріжжя. Дорогою в селі якомусь ми попали під обстріл: думали, що вже не виживемо. Коли під’їжджали на український блокпост, по ньому стріляли, і ми також попали під обстріл.

Зараз ми в Тернопільській області живемо. Далеко від рідного міста, далеко від рідних, ще й дитину загубили - це все дуже важко.