Хоч Людмила Іванівна і не постраждала від рашистів напряму, але її дуже пригнічувало відчуття несвободи в окупації

Я пенсіонерка з села Євгенівка, раніше працювала в школі вчителем історії. Жили нормально. Пенсії, правда, невеликі, але ми старалися, щоб усе було. 

А потім прийшли ці тварюки й поселилися в нашому селі. Я не можу сказати, що вони дуже погано ставилися до людей, але саме відчуття, що вони тут, було дуже неприємним. Нарили окопів, поставили свою зброю в школі. Контора біля школи, гаражі – там теж була зброя. Я не знаю, де точно, бо погано ходжу. 

Спочатку все своє було. А потім привезли окупанти ліки і давали нам потрошку – від тиску, валер’янку. Продуктову гуманітарку привозили наші місцеві - їздили на Баштанку, поки пропускали через міст. Привозили нам одну хлібину на декілька днів. А потім орки завозили гуманітарку. І люди брали, щоб із голоду не померти, бо в багатьох є діти, їх треба було годувати.

Вони весь час стріляли – і вдень, і вночі. Це неможливо було терпіти. Стріляли і з танків, і з «Градів», і з мінометів.

Саме відчуття, що росіяни поряд, дуже пригнічувало. Я на них дивитися не могла. Ідуть по вулиці, а в мене таке відчуття, що вони гірші, ніж фашисти. Таке відчуття, що тебе накрили ковпаком і ти нічого не можеш змінити.  

Ми ще терпіли з кінця лютого до початку серпня, а потім виїхали на Хмельниччину. Вибиралися через Херсонську область. Ми жили біля річки Інгулець - там замінували весь берег. Прийшлося в Херсоні чекати перевізників до Запоріжжя, бо там через дощі розмило шматок дороги. Чекали в Херсоні п’ять днів, а потім привезли нас до Василівки, де «кордон» між окупованою та вільною територією. Одразу ми виїхати не могли, три доби ночували в селі поруч із Василівкою. Добралися до Запоріжжя, а потім поїхали на Хмельниччину. 

В Хмельницькій області ми постійно дивилися новини. Дізналися, що Снігурівку звільнили дуже швидко. Слава Богу, у нашому селі боїв не було - тільки перестрілки. Як наші прийшли, то люди дуже раді були, зустрічали їх. Розповідали, що в Павлівці хлопців хризантемами закидали – така була радість.

Миколаївську область швидко звільнили, і ми думали, що й нас таке чекає, але прийшлося декілька місяців жити в окупації.  Потім хотіли зразу повернутися сюди, але не пускали на цю територію ще десять днів, бо йшло розмінування доріг.