Волохова Ольга Олександрівна, керівник гуртків Позашкільного навчального закладу Енергодарська мала академія наук учнівської молоді Енергодарської міської ради Запорізької області

"Війна. Моя історія"

Місто, яке живе за своїм власним графіком. Місто нестримної енергії. Комунальний рай в Україні. Молоде, маленьке, затишне, з розвиненою інфраструктурою, вируючим громадським та культурним життям, з двома містоутворюючими гігантами – ЗАЕС та ТЕС – це все про мій Енергодар.

Ми жили там тихим та спокійним життям. Наше місто-супутник АЕС має не лише промислові пейзажі з житловими районами та підприємствами, а й багато зелених зон, набережну, два великі парки. Сюди на гастролі приїжджали українські артисти, що два роки проходив Міжнародний театральний фестиваль «Добрий театр», проводились бієнале художників, працювали музеї, школа боксу. За рівнем народжуваності Енергодар багато років поспіль посідав перші місця в Україні. Дитячі садочки та школи були наповнені дитячими голосами та сміхом…Були…

Не можу сказати, що з 2014 року війна нас не торкнулася. Енергодарці служили в АТО. Наші жінки – «Енергодарські павучки» – плели сітки, збирали гроші й гуманітарку на потреби армії. Наше місто перше в Запорізькій області, де поставили пам’ятник полеглим героям АТО. Але була переконаність, що до Енергодара війна не дійде. Особисто я свято вірила, що Енергодар – найзахищеніше місто України! Адже тут найбільша АЕС Європи! Хіба можуть її бомбити? Ні, вороги не посміють, бо є МАГАТЕ, ООН і щось там ще…Посміли…

Ту страшну ніч з 3 на 4 березня 2022 року не забуде жоден житель Енергодара. Вперше в історії людства бомбили АЕС. Відчуття жахливі. Ти почуваєшся жалюгідною, безпорадною і беззахисною жертвою. Просто сидиш у квартирі й чекаєш: помреш одразу, чи будеш мучитись від радіаційного опромінення. Нагадаю, що якихось сховищ на випадок радіаційної небезпеки у нас не передбачено. Бо такої ситуації в принципі не повинно було трапитись. У разі чого, людей мали би вивезти евакуаційними автобусами. Але це сталося б тоді, якщо ми мали би справу з людьми. Нас захопили нелюди.

Перші дні окупації пройшли немов уві сні. Була дуже холодна весна 2022 року. У березні стояли лютневі морози. Ми кожен день ходили на роботу, це був маленький ковток свіжого повітря. Інтернету не було, тому з колегами ділились хоч якимись новинами. Після роботи – кількагодинні черги за буханкою хліба, одна в одні руки, і біганина по магазинах у пошуках якогось продовольства. Нас тоді врятував племзавод «Степной». До нашого міста веде всього одна дорога. Почалися перебої з підвозом медикаментів та продуктів харчування. Племзавод та сільські жителі підвозили свою продукцію, але в степновських магазинах можна було розплатитися карткою. Банкомати не працювали. Усю готівку люди зняли в перший же день. Ще кілька днів видавав готівку «Приватбанк», але там були величезні черги. Я стояла на морозі кілька разів по 12-14 годин. Нічого не отримала. Намагалися виходити на мітинги, нас розганяли. Але найгірше почалося пізніше…

Пізніше почався справжній терор. Озброєні солдати по 5-7 чоловік під’їжджали до будинків, виводили наших людей з мішками на голові. Хтось із цих людей повертався. Коли я запитала знайомого, що від нього хотіли, він відповів, що пропонували співпрацю, щоб здавав людей з проукраїнською позицією, колишніх атошників. Він тоді нічого не розповів, а за кілька днів виїхав із сім’єю до Запоріжжя, бо розумів, що від нього не відчепилися б.

Когось я більше не бачила, когось змушували на відео говорити те, що орки наказували…Людей принижували морально, із них знущалися…На вулиці могли зупинити і наказати дати телефон на перевірку. На роботу ми вже не ходили, боялися…

Українські прапори зі шкіл знімали по-злодійськи, уночі. А ось показове відео, де чічеріна знімає український прапор з Енергодарської міської ради викликало почуття гніву й огиди. Коли в місті з’явилися аквафреші, для моєї свідомості це стало ніби якимось тригером. Я прокинулась від сну, але зовсім не могла дихати. Ти ніби перебуваєш в іншому вимірі. Ніби душа вийшла із тебе і дивиться на все зверху, а тіло не живе. Я ніби є, але мене немає. Мабуть, це захисна реакція мозку. Я ніколи не зможу жити під аквафрешем. Знала це ще в першому класі, коли влаштувала істерику вчителям, що на 7 листопада не буду вдягатися у костюм росіянки (нас переодягали в костюми 15 республік, і на мене чомусь намагалися надіти російський костюм).

У той час серед енергодарців ходили постійні чутки, що нас ось-ось звільнять. Люди чекали й трималися. Я більше не могла чекати, бо не могла дихати. Мені терміново треба було виїхати. 21 квітня 2022 року я залишила своє рідне місто. Дорога була дуже важкою. Через постійні дощі шлях через Кам’янське був розмитий, нас вивозили трьома маршрутками херсонськими полями. Ми проїхали більше 30-ти російських постів, нас обшукували буряти, перевіряли телефони, влаштували допити, ми ночували в полі під градами, але ми виїхали. Ніколи не забуду ту хвилину, коли о 5 годині ранку, крізь туман херсонського поля побачила наших бійців із вицвілими жовто-блакитними нашивками на формі. Вони, мов титани, стояли обабіч дороги, вітали нас, що прорвалися, і махали, щоб швидше проїжджали. Мені хотілося вибігти і обійняти їх усіх, та водій заборонив це робити! Але те неймовірне відчуття щастя посеред болю війни я ніколи не забуду! Зараз я живу в Києві, продовжую працювати онлайн з нашими енергодарськими дітьми. Ми тримаємось і підтримуємо одне одного і ЗСУ. Ми дихаємо на повні груди і віримо у нашу Перемогу! І дуже хочемо додому, у місто, яке живе за власним графіком…