Я – Іван, мені майже 5 років. До війни я жив у місті Оріхів Запорізької області, а зараз живу у місті Вижниця Чернівецької області. Цей лист мені допомогла написати мама.
Я дуже любив ходити до садочка і свого дядька, який навчав мене кататися на велосипеді та складати лего. Але моє життя після початку війни дуже змінилося, особливо після того як ракета влучила в дім.
Війна застала нас в Оріхові. Коли почалися бомбардування, у мене були істерики, я плакав, царапався та кусався. Ми з мамою і бабусею виїхали до Запоріжжя. Винайняли житло, але 6 жовтня 2022 року в нашу квартиру прилетіла ракета. Мій дядько загинув, бабусю прооперували, а мене з мамою, в синцях і з порізами, швидка відвезла до дитячої лікарні. А через 1,5 місяця у мене за вушком вискочила пухлина, яку прооперували в Києві.
Я дуже боюся сирен, грому, гучних звуків і біжу ховатися в комірчину.
Я мрію про мирне небо над головою, про те, щоб знову жити нормальним життям, гратися з друзями, ходити до садочка.
Я вірю, що Перемога буде за нами!