Ми – щаслива багатодітна сім'я.  До початку війни жили, як багато сімей. Я в декреті, тато працює на заводі. Ми мріяли зробити гарний ремонт, усією сім'єю відпочити на морі, вивчити дітей.

Була стабільність, були і плани, і мрії. В одну мить всі плани порушила війна…

Наше життя круто змінилося. Наші веселі та щасливі діти перетворилися на переляканих кошенят, які ночують у підвалах.

Ми навіть не припускали, що бомбування не найстрашніше, що може трапитися. Вижити нам, звичайно, допомогла стабільна зарплата на заводі. Виживали на зарплату по кілька сімей, бо інших доходів не було.

Але виявилося, що може бути щось страшніше за підвал та бомбардування. Одного страшного ранку в моєї молодшенької дочки почалися напади епілепсії. Тоді їй було всього рік і чотири місяці. Відтоді почалися наші поневіряння лікарнями. Усе інше стало не таким уже й страшним. Звикли.

Наша сім'я тільки зміцніла та згуртувалася ще сильніше. Діти допомагають мені в побуті, наш тато не сидить склавши руки, працює і шукає будь-який підробіток.

Згодом я звернулася до штабу «Допоможемо», бо ми перестали справлятися у фінансовому плані.

Було, звичайно, ніяково та соромно, але вибору нам не залишили. Двоє школярів, дитина на медпрепаратах постійних. До школи їх зібрати нереально.

Діти швидко ростуть, одягнути, взути, нагодувати – голова обертом. Так, я звичайно, розумію, що діти наші, загалом, як і проблеми. Але хто ж знав, що все так буде?

Ми безмежно вдячні Фонду. Він рятує найдорожче, що є в цьому житті. Життя наших дітей. Мирного неба та здоров'я.