Я живу в Снігурівці з чоловіком. Дочка завагітніла у січні 2022. Вона довго чекала на дитину. А в лютому розпочалася війна. І ми з вагітною доцею по підвалах у холоді сиділи. Потім у кінці березня вдалося її евакуювати. Вона народила дитину і тепер живе у Франції як переселенка. Онуку вже сім місяців.

Я працюю у поліклініці. У перший день війни до нас привозили поранених. Для мене був шок, коли заходили хлопці у передпокій, стогнали, їх вели під руки, на носилках несли, вони були всі в крові. Ми надавали їм першу допомогу, а потім переправляли їх у Миколаїв.

Потім ми були під окупацією. Це тривало вісім місяців. Але весь цей час наша лікарня працювала і допомогала населенню.

Морально важко було дивитися на рашистів. Вони заходили з автоматами в руках, а їхні пальці постійно були на спусковому гачку. Представники ФСБ були дуже жорстокі, дивилися на нас з такою ненавистю! Казали, що вони нас звільняють, що ми - сліпі кошенята, і у всьому винна Америка.

Біля лікарні у нас є водонапірна вежа. Все місто приходило туди по воду, її у кранах не було. Окрім цього збирали дощову, іноли брали в лікарні. Рашисти теж приїжджали по воду. Тільки приїжджали, так ми відразу чули про те, що Америка винна у війні. Вони як мантру повторювали, що якби вони на нас не напали 24 лютого, то Україна б вторглася у росію 8 березня.

Спочатку у лікарні були запаси медикаментів, але їх було небагато і вони швидко закінчувалися. Окупанти привозили гуманітарну допомогу і одного разу завезли багато ліків. Потім все менше і менше привозили, а згодом взагалі перестали. Ми роздавали ліки населенню і надавали допомогу. Потім лікарі змушені були виїхати, залишилися одні медсестри. Головна медсестра взяла все у свої руки, вона тримала зв'язок із головним лікарем, нам платили зарплатню.

З продуктами було важко. До 19 березня, поки рашистів не було, хто що міг, те й скупив. У людей були певні запаси. З кінця травня почалися базарчики. Возили продукти з Херсону. Ціни були шалені. Карамельки коштували 350 гривень за кілограм.

Чоловік виїхав, бо працював в охоронній фірмі.

Одного разу ми прийшли годувати собак у хату доньки. Побачене нас шокувало. Рашисти вибили двері, зробили обшук, покрали те, що хотіли, перевернули хату і потрощили меблі. А під час обстрілу у будинку вибило всі шибки.

Шокувало те, що у рашистів немає нічого святого. На початку вони намагалися здаватися хорошими, охороняли магазини від мародерів, показували, що хочуть допомогти. А потім тягнули все: подушки, ковдри, чайники, собачі будки, одяг чоловіка. Обчищали все до нитки.

Ми стали сильніші, дружніші, дізналися, хто є хто. Виявилось, що серед нас є колаборанти. А всі інші згуртувалися, все перенесли і знали, що наші військові прийдуть нас звільняти.

Я чомусь думала, що коли я буду на зміні, то прийдуть наші. І справді, десятого листопада вони уже зайшли у місто. Ми поїхали їх зустрічати. Обіймали, цілували, фотографувалися.

Коли був обстріл на Великдень, я прокинулася від вибухів. Ми побачили червону заграву, хата трусилась. Забігли у ванну, пересиділи. Влучило біля дитячого відділення лікарні. Шибки вибило.

Я думаю, що до Нового року війна закінчиться, що рашистів відженуть далеко-далеко. Очікуємо на контрнаступ і впевнені у нашій перемозі.

Я б хотіла, щоб діти повернулися, бо дві мої дочки перебувають за кордоном. Хотіла б полагодити хату і щоб усе було як раніше. Хочу дуже побачити онука не по телефону, а вживу.