24 лютого 2024 року почалось якесь жахіття. Ми мешкаємо майже поряд з окупованими територіями, і цей кошмар, цей млявий процес війни уже вісім років тривав. А потім був шок. 

Коли почалися прильоти по сусідніх будинках – це був шок. Ще вчора ти балакав із сусідами, а зранку їх уже нема. У нашій родині є дитина, моя онука. Дуже було страшно за неї.

Залишатись там немає жодної можливості. Там нема ні світла, ні газу, ні опалення. Ми з родиною вирішили, що треба виїжджати. Евакуаційні рейси організувала місцева влада, тому виїхали ми нормально. А потім шукали собі притулок, хто де міг.

Коли ми приїхали до Черкаської області, я жодного разу не зіткнулася з негативом. Тут дуже гарні люди. Взагалі не було ні перешкод, ні поганого ставлення. Конкретно наша родина такого не відчула. Люди позитивні й доброзичливі. 

Долі всіх моїх родичів трохи сумбурні. Усім довелося покидати свої домівки, роботу, навчання. Після всіх цих випробувань я захворіла. У мене вийшла подвійна біда.

Хотілось би миру, і якнайскоріше. Щоб уся ця нечисть згинула. Родина прагне повернутись до своїх рідних. Я думаю, що все буде добре, тільки нам потрібно трохи витримки. Особливо хлопцям, які зараз нас захищають.