24 лютого я збирався їхати на роботу в Херсонську область на острів. А моєї жінки дочка сказала: «Дядьку Валеро, куди ви зібрались? Війна ж». Я не повірив, ввімкнув телевізор і почув, що війна почалась. А вже через декілька днів голова сільради Наталія Федорівна написала, що потрібно, щоб ходили по вулицях і контролювали. Бо люди почали виїжджати і могло бути мародерство. Нас було 22 чоловіки. 

Мій брат воював із 2014 року, а тоді десь у Херсонській області зник 29 серпня. У мене 12 вересня день народження, і я якраз отримав звістку, що брат зник безвісти. Потім 13 числа повідомили, що він загинув, а 14 вересня сказали, що то не він. І брат досі вважається безвісти зниклим. 

Мене вразило, коли почали гуманітарку давати. Голова сільради нам допомагає постійно. У мене проблеми з ногами - я погано ходжу, і вона мене весь час виручає. Дбає, щоб я отримував щось. Я зі своєї сторони нашим ЗСУ допомагаю, як можу. Гроші їм скидав, коли збирали на дрони. 

Я вражений, що наша голова нас не покинула, з нами постійно була – і під час воєнних дій, і зараз. Хоча коли бомбили, то і до неї прилітало, і до мене. 

Мене вразило, що ракета впала на городі і не розірвалася. Значить, не судилось мені ще померти. Я вважаю, що якщо будуть у нас боєприпаси, то наступного року війна закінчиться, наші виженуть росіян. Все буде Україна. Віримо в ЗСУ і в нашу Україну.