Дейнега Марія

КЗ «ОЗЗСО «Сузір’я» Оріхівської міської ради

«Я ніколи не приєднаюся до руху проти війни. Покличте мене, коли з'явиться рух за мир» (Мати Тереза).

 Був день, сонячний, нічим не відрізнявся від інших днів. Це був вихідний. Мені було лише 7 рочків. Весна, що може бути кращим за неї. Прокидається природа: дерева, квіти, пташки. Зеленіє трава, життя виграє кольорами, починає припікати сонечко. Але в той день нічого життєрадісного не відбулося.

Я з невеличкого містечка Оріхова.  Тоді я була ще дитиною, але дуже запам'ятала слово ,,війна". Для мене це слово просто жахливе, і я його ненавиджу.

Я не розуміла, чому дорослі так багато говорили про війну?! Усі боялися.

Кожна людина, почувши новини, відчувала, що з'явилась велика загроза їхньому життю. Вони боялися загубити все, що в них є, вони боялися загубити життя.

Мої батьки дуже переживали, що війна дійде і сюди, на південь України, у нашу Запорізьку область. Родина не знала майбутнього, що буде завтра, а через місяць? Яке буде становище? А може… Відповідей на питання взагалі не було.

Навкруги один туман, і в ньому десь далеко заблукало людство - ось єдина відповідь.

Без перестанку новини говорили про початок війни, про страх. Усі зрозуміли: почалася війна, почалося те, чого ніхто не хотів.

Я гралася в ляльки, і я, як мала дитина, не відчувала ніякої загрози. Яка загроза в 7 років для мене? У мене ж все життя попереду. Я навіть не думала, що почнуться вбивства, стрільба, почнуть гинуть люди. Мала дівчинка просто сиділа і гралася, і все.

Часто за обідом звучали новини, було видно, що батьки напружені. Вони щось постійно обговорювали.

І слово «війна», «війна», «війна». Та скільки ж можна?!

Що воно таке означає? Чому його так багато? Ось таким чином я зрозуміла, що почалася війна.

Як було важко витримати дорослим і не думати, що скоро, мабуть, закінчиться все для нього або неї. Головне - чого тоді хотілося: мирного неба і щасливого життя. Але люди зіткнулися з новою реальністю, зі страшними подіями.

Отже, ніхто не розумів, коли буде кінець цьому жахіттю.

Доки я росла, гинули люди, руйнувалися міста, занепадало все, продовжувалися обстріли, новини повідомляли про країн-суперників, одні говорили одне, а інші - інше.

Зараз мені вже 14, я вже не дитина, яка не розуміла, що таке війна. Я вже знаю, що це. Я завжди була за добро і ніколи не розуміла, чому починається війна. Це просто якась дурість між країнами, між людьми. Самі ж люди спричиняють війну і самі ж її не хочуть? Чому не можна обійтися без втрат життів, чому всі повинні страждати?

Доки в мене є можливість, я хочу сказати: «Давайте жити дружно! Досить цього кровопролиття і страждань!»