Олена Іванівна переживає вже другу війну в своєму житті. У сорокові роки вона була ще маленькою, але пам’ятає, як рятували полонених. Через сім десятиліть від воєнних дій доводиться рятувати своє життя і все, що було нажито.

Сказать, що до войни було дуже погано, то ні, було краще, ніж тепер. Було спокійно, приготовив, поїв і все. А зараз вообще не пойму що.

Було, що трохи притихли і не гупали, а тепер опять гупають. Раніше було так, що на двір не вийдеш, тільки вийшов – і пулі літають по двору. Бог одводив.

Я, правда, ще захватила ту войну, яка була в сорок втором году. Я даже помню ту войну, і наче не таке було, як в цей раз.

Спасібо Рінату [Ахметову], він нам давав помощ, і ми так обходилися. А то ж і хліба було не возьмеш – привезуть, а підеш – вже немає нічого. І не дуже виходили, потому що боялися.

Син над балкою жив, його в хаті ранило в ногу і його жінку тоже ранило. Він в сімнадцятом году попав у больницю. Син тільки поставив літню кухню, зробив шлакоблочну. Тепер хату розбили повністю, жилья немає. Забрала його до себе, він інвалід першої групи. Дуже стала «весела» жизнь. До ранєнія він якось ходив з палочкою, а тепер не може, тільки на ходунках у хаті. Єслі треба куди йти – на коляску і везеш. Хорошого зараз немає нічого. І Бог його знає чи буде що хороше, чи ні.

Буває, що води немає. Хорошо, що тут недалеко живуть люди і я у них воду часом наберу. І спали як? Чоловік лежав паралізований, сім год був лежачий. І як бомбьожка була ми все время в хаті сиділи. Я як собачка в углу стелила якусь тряпку, одіяло яке-то, лягала і лежала в куточку. Снаряд у дворі упав, як рвонуло, я з переляку хотіла вискочить на двір з хати, дивлюся – чорна туча йде на хату, не видно нічого. Оце земля, все коричневе яке-то. Даже вікна повилітали.

Ні вікон не було, нічого. Ми тут вставили. А в сина розбили кухню в сімнадцятом году, хату перекривали до того. Тільки началася война – зразу кришу зняло. Тоді сусіди помогли, на хату позносили в кого що було і так перекрили. Другий раз тоже перекривали. Третій раз уже комунхоз прийшов. Потом опять розбили.

Стіна впала, кухні нема, нема ніде нічого. Дом не жилий і покрали де що було, повирізали все, позабирали. Хіба то жизнь?

Мені була помощ від Ріната Ахметова, мені тоді хватало, якщо лишнє оставалося, ділилася з тими, в кого не було. Зараз все розрушили. Ідеш по вулиці й серце обливається кров’ю. У нас стільки було всього тут: РЕС, ковбасний цех, рибний цех, шиноремонтний завод, маслобойка, хлібопекарня, молокозавод. До нас з Донецька приїжджали, хто тільки не приїжджав у Мар’їнку. Тут купляли продукти, хліб хороший випікали. З Маріуполя люди брали і говорили: «У нас такий не печуть». А яка молочна продукція була хороша, не порівняти з тією, що зараз. А тепер все розбито, молокозавод розбили.

Літом вибираєш момент, коли не бахкають, на кострі приготовиш, бігом їсти звариш. Хорошого немає нічого.

Cкільки всього було! А інтернат який був, тут і госпіталь був. Зі всієї Донецької області приїжджали лічитися. Інтернат розбили, розтрощили все, нема нічого.

Від Трудівських посьолок тоже розтрощили, люди осталися без квартир. А скільки людей погибло! На тій стороні жінка ліпила вареники, а тоді винесла собакам їсти, снаряд упав і її розірвало, все зсередини витягнуло наружу.

А воно ж все отражається на психіці, воно не забудеться нізащо. А хати як порозбивало… Гляну – і прямо не можу, побито все. Посьолок почав строїтися, там двох-, трьох поверхові хати стояли.

На автостанції були магазини, розверталися маршрутки і їхали на Донецьк. Там дом знесло, наче карточний домік – брухт впав і все, нема. І по многоетажках все вибито. Хорошого не було нічого. Надіємося на краще…

А Красногоровка яка розбита… Там завод імені Леніна був, тоже продукцію випускали. Тепер нема ніде і нічого. Раніше у нас в Мар’їнці був фермер, вирощував овочі. Як тільки тепло починалося вивозив і продавав лук, редиску, помідори, огірки. А зараз немає. Нічого не садить, бо поля засипані металом.

Я невелика була, і то я пам’ятаю ту війну, як були німці. Нас вигнали з хати, а ми в подвалі сиділи. А тоді наш солдат попав до німців і утік, а ми його переховували – в ящик посадили, ми зверху лежали, а він під нами сидів. А тоді вночі ушов, ми й не знаємо яка його судьба. І двоє тут жили. Один хоть і німець був, но хороший дядько, ми тільки зайдемо, а він хліб намаже тушонкою, я й досі помню той смак тушонки: «Нате, ідіть-ідіть». А другий не любив, як зайдуть. Були хороші, були й погані. Так як і серед нас, єсть людина як людина, а єсть скотина.