Світлана Гонгальська двічі переселенка. У березні 2022-го з дітьми поїхала із Києва на Закарпаття. Незадовго до початку "великої війни" сім'я купила квартиру в кредит і мріє туди повернутися. Однак після восьми років війни на Донбасі віри у швидку перемогу вже немає.

О п'ятій ранку 24 лютого я відчула тваринний страх.

Я родом із Донецька, тепер уже двічі переселенка, у Києві живу з 2019 року. Це, мабуть, наслідки восьми років війни на Донбасі, але зараз я боюся і панікую набагато більше, ніж тоді. Я гублюся в просторі, мене починає трусити і не вистачає повітря. Тепер я знаю, що це панічні атаки.

Першої ночі війни ми нікуди не спускалися, ми залишилися вдома. Тільки коли вкотре бахнуло, спустилися на підлогу. Із донькою спала на підлозі.

На другий день стало дуже страшно, і я вирішила, що треба подивитися, де ж у нас укриття. Відразу з донькою та сином пішли в метро (недалеко від нас метро Житомирська), просиділи там години чотири на холодній підлозі, на сходах. Бігли туди під виття сирен, нічого не встигнувши взяти з собою. Тому коли все стихло, вирішили вибиратися.

Валізи не розбираю, щоб схопити їх і повернутися до Києва

Потім від знайомої дізналися, що укриття є у найближчій до нас школі. Там було тепло, був туалет, лавочки. Перші дні війни ми ходили туди по кожній тривозі. Але колись ми просто втомилися.

Ми живемо на 13 поверсі і бігати десятки разів на день з речами в укриття важко. Коли чуєш виття сирен, це дуже швидко відбувається… Моя дочка сказала: «Мамо, ніколи ще я не спускалася так швидко з 13 поверху».

Останні дні перед від'їздом із Києва ми ходили туди лише на ніч. Повітряні тривоги були по 10-12 разів на день. Коли чули сирени вдень, то виходили в тамбур – там несучі стіни та шибок немає. А ночувати ходили до бомбосховища. Там було не так страшно. Багато людей, поліція, тероборона.

Незадовго до початку війни ми купили квартиру в кредит. Почали робити у ній ремонт.

Вдруге кидати свій будинок дуже важко! Я спілкувалася з людьми у сховищі, які вперше зіткнулися з війною. Вони мають віру, що це швидко закінчиться і життя увійде до нормального русла. А в мене після восьми років війни на Донбасі такої віри нема. І від цього мені важче.

На дев'ятий день війни ми не витримали та поїхали на Закарпаття. Діти почуваються нормально, у критичні моменти їм дуже страшно, але потім вони швидко перемикаються. Але боюся, що травма війни дасть про себе знати пізніше.

Вдома, у Києві залишився чоловік. Залишилися кішка та хом'як. Ми поїхали із твердим наміром обов'язково повернутися додому! Інші варіанти не розглядаємо.

Тут навіть валізи не хочу розбирати. Просто дістаю з них потрібні речі. Щоб будь-якої миті схопити їх і повернутися до Києва.