Ми мешкали неподалік комбінату «Азовсталь» у Маріуполі. Я працюю в ДСНС, і в день, коли почалася війна, оголосили збір-аварію. 17 березня у двір нашого дому влучила авіабомба, тож стало ніде жити, бо будинок зруйнувався. Це було о пів на першу годину ночі. Нам не одразу надали дозвіл на виїзд, оскільки ми працювали в екстреній службі. Тому ми не виїхали у перші дні. 24 — 25 лютого працювала я, а чоловік ще 1 і 3 березня. 

З центру міста було виїхати легше, але оскільки ми жили на лівому березі - неподалік місця, де йшли бойові дії, нам було важко. До того ж, ми лишилися без машини, бо в неї влучив снаряд. Ми шукали людей, які погодилися вивезти нас до Бердянська. Десять днів ми не могли звідти виїхати, оскільки евакуаційні автобуси не випускали, а більше ніяких не було. Все ж згодом ми поїхали до Мелітополя, а звідти — до Запоріжжя. Зрештою, ми приїхали до Одеси до родичів, знайшли тут роботу. В Одесі й ціни демократичні, й люди доброзичливі, допомагають нам.

Важко переживати втрату житла і розуміти, що деяких людей, яких я знала, вже немає. 

Найбільше шокують людські втрати, тому що скидали бомби на житлові будинки й на драмтеатр, у якому теж були люди. Ми дуже сподіваємося на перемогу, щоб уже був мир, і щоб не боятися обстрілів. Хочеться, щоб наші діти були щасливі.