Сорочинський Олександр

11-а клас, Лохвицька гімназія №1

Вчителька, що надихнула на написання – Божко Валентина Олександрівна

Війна. Моя історія

Війна – це смерть, втрати, горе... Це дитячі сльози, пролиті в очікуванні батька з фронту. Це материне чоло, схилене над телефоном у пошуку найновішої інформації з передової, де перебувають син чи донька. Це серце батька, що обливається кров’ю при думці про свою дружину та дитину, які зараз знаходяться піл обстрілами ракет, поки він сам сидить в окопах, захищаючи свою батьківщину.

Для мене ця війна почалася 24 лютого 2022. Для когось кривава атака агресора почалася з окупації українських територій 2014-го року. Але, на мою думку, цей конфлікт почався сотні років тому, ще з Московії, яка завжди ласо поглядала на козацьку державу. Велику частину нашої історії загарбник з надзвичайно великими імперіалістичними амбіціями не давав спокійно жити ні нам, ні іншим своїм сусідам, що врешті-решт вилилося в утворення тоталітарного режиму – радянського союзу.

Репресії, голодомори, убивства, масові ув’язнення, терор. Після Другої світової війни провідні держави світу вирішили звести до мінімуму вирішення конфліктів насильницьким способом, а саме війною. Здавалося б, так звана «наддержава» повинна підтримувати мир і стримувати від насильства інших, особливо після тих жахливих втрат під час останньої світової війни. Але

росія не змогла перейти до гуманізму, до загальнолюдських цінностей і стати по-справжньому цивілізованою країною.

Після розпаду СРСР вона знову перейшла до тоталітарного устрою і по сьогодні продовжує жахливі терористичні атаки на слабшого заради своїх інтересів.

Під час анексії Криму та бойових дій в АТО я був ще недостатньо зрілий, щоб зрозуміти, що війна вже почалася. Тому довгий час збройна боротьба на території моєї батьківщини відбувалися десь там, не в зоні моєї постійної уваги. Я жив звичайним життям дитини, не дуже цікавився ситуацією в Україні та світі. З часом активність бойових дій зменшувалася і можна було сподіватися на мирне закінчення, але 24-го лютого 2022-го агресор вирішив загострити конфлікт і розпочати повномасштабне вторгнення.

За декілька днів до 24 лютого в новинах говорилося про скупчення російських військ на кордонах. Мої батьки склали кілька тривожних валіз та попередили мене про можливий початок страшного. Я до останнього не міг повірити, надіявся на краще та заспокоював себе, не розуміючи, що таке війна. І тільки на ранок 24-го лютого, коли побачив страшні кадри результату обстрілу ракетами населених пунктів, повідомлення про жертви та масований наступ на території України, то зрозумів, що сталося страшне – почалась війна. Вибух у медіапросторі, величезний потік інформації, велика кількість пропаганди та паніка людей…Через скасування очного навчання на кілька тижнів я залишився сам на сам з думками про те, що сталося. Кожен день бачити фото злочинів та звірств, що відбуваються за кілька десятків або сотень кілометрів від тебе. Читати історії людей про те, як вони були вимушені покинути свої домівки, залишити всі свої пожитки та під обстрілами ракет тікати з зон окупації або за кордон, аби тільки врятувати своє життя.

Важко повірити, що в XXI столітті посеред цивілізованої Європи можуть статися такі звірства, тваринна жорстокість та агресія, що спрямована на тебе, твоїх рідних, твоє оточення та твою батьківщину, але це так, і це відбувається вже майже 2 роки.

За цей час багато чого змінилося. Сталося багато поганого та відбулося щось добре. У цілому людина здатна пристосуватися до будь-чого, зокрема до життя в умовах війни. Але ніколи не можна звикнути до новин про вибухи чи ракетний обстріл міста, де прямо зараз перебуває рідна людина. Ніколи не можна звикнути до новин про загибель воїна з твого міста. Героя, родичів якого ти постійно бачив на вулицях міста або знаєш чи спілкуєшся з ними. Ніколи не можна звикнути до відкриття нового меморіалу військовим, які рік тому ходили на роботу, любили своїх близьких та жили звичайним життям.

Україна змінилася і ніколи не буде такою, як раніше, адже ніщо не зможе повернути ті мільйони знищених доль, тих героїв зі зброєю в руках, що пішли захищати нас і не повернулися. Але я вірю, що разом із нашими союзниками ми зможемо здобути перемогу над ворогом.