Я зі Слов'янська, педагог на пенсії. Стаж – 42 роки. Мені 65. Я працювала заступником директора з навчально-виховної роботи. 

У 2014 році ми виїжджали в Миколаївську область. Вона не була охоплена війною, ми там жили у родичів. А зараз не знали, куди їхати, бо на Миколаївщині теж війна.

24 лютого був страшенний переляк, вибухи о шостій ранку. Підскочили всі, злякалися. Одразу зрозуміли, що біда прийшла. Ці спогади викликають такі емоції – до сліз! Це страшна трагедія. Ми вчора поховали мого учня, який загинув разом зі своїм сином у місті Слов'янську. Ракета влучила в їх дім.

Це шок, що росіяни повелися як варвари, як загарбники, як агресори, як терористи. Страшно, коли гинуть люди, особливо ті, кого ти знаєш. А ще шокує, коли над тобою летять ракети і ти не знаєш, де вони впадуть. 

У нас маленькі онуки. Треба було рятувати їхні життя та психіку. Ми виїжджали 8 квітня минулого року електричкою до Лозової, а потім їхали до Полтави. Електричка була переповнена. Онуки сиділи в мене на колінах, а чоловік із донькою стояли в тамбурі, бо місця у вагоні не було. І коли ми пересадку робили на полтавський поїзд, я так боялася, що загубимося, бо дуже багато людей було. Дуже тяжка була дорога.

Зараз ми в Полтаві перебуваємо, але в Слов'янськ інколи приїжджаємо. Зворушують зустрічі з сусідами, які тут: люди біжать і несуть нам щось. Тішать найрідніші обійми та щире бажання допомагати. 

У Полтаві були й такі, хто не допомагав. Слов'янськ – російськомовне місто, мої внуки розмовляють російською. І колись у Полтаві вже літні люди звинуватили нас у тому, що це ми винні у всьому, що всі проблеми в країні – через російськомовних. Але дуже багато тих, хто йшов назустріч, підтримував, підставляв плече. Добрих людей завжди більше. 

Зараз на фронті мій син, зять і п'ятеро племінників. Хлопці захищають Україну. І кожен день починається з молитви за те, щоб вони були живі, здорові й повернулися якнайшвидше додому.

Мені учениця одна написала, спитала, як мої справи. І повідомила, що вони будуть повертатися в Україну з Мюнхена. Я спитала, чому, і вона відповіла: «Бо життя поставлене на паузу». Отак і в нас усіх. 

Хоча онуки навчаються дистанційно, у них щодня уроки, потім домашнє завдання, і ми всі наче щось і робимо, але дійсно наше життя поставлене на паузу. 

Багато рідні в Росії, вони нас не розуміють. І це психологічно складно пережити. Тяжко пережити, коли сестра, до якої ми їхали у Полтаву зі своєю бідою, в якої є всі умови, нас вигнала. Чому – незрозуміло. Усе це складно пережити й пояснити онукам. Ми маленькій онучці кажемо, що це гра, щоб не травмувати її психіку.  

Майже кожен свій ранок я починаю з того, що дивлюся на небо і прошу в Бога, щоб якнайшвидше настав мир. Так хочеться, щоб це було весною, хоча б у травні! Сподіваюся, порозумнішають ті, хто це все затіяв, і війна закінчиться. Але, мабуть, ні. Тому що мобілізація, мілітаризація – усе це говорить про те, що війна триватиме.

Своє майбутнє бачу в мирній Україні, де всі живі. Хочеться, щоб усі повернулися й відбудовували Україну, щоб вона була сильною державою.