Ми мешкаємо в Снігурівці. Під час окупації, коли прийшли росіяни і з автоматами обшуки робили, дуже було страшно. Ми не виїжджали. 

Перший день війни дуже страшним запам'ятався. Росіяни зайшли без бою. Потім приходили у своїй зеленій формі й з автоматами в руках у кожну хату, запитували, чи нема в нас нацистів та зброї, чи ми не ховаємо когось. Було дуже страшно. 

Ми всі були вдома, а їх зайшло шість чоловік у двір. Заглядали в кожну дірку: і в підвал, і в сарай, і в хату… Я спитала, навіщо вони прийшли. Говорила, що ми мирні громадяни, обробляємо землю і живемо за рахунок цього. А вони нам відповіли: «Мы пришли вас освобождать». Кажу: «Ви вже нас так «звільнили», що тепер нема ні світла, ні води, ні зв'язку. Навіть гроші не можемо отримати». А один наставив автомат і каже: «Вы нашу ленточку гергиевскую топтали». А до чого тут стрічка? Це просто шматок тканини, а ви нас убивати збираєтеся. 

Ми з ним сперечалися. Кажу: «Наші батьки, діди і прадіди разом воювали, а тепер ви прийшли нас вбивати». А вони мені: «Але ж ми вас не вбили!» Спасибі й на цьому…

У нас магазини позачинялися, харчів не було, грошей теж, бо ми пенсіонери. Зі страхом їхали в Херсон і там гроші діставали. Дуже багато було військових різних національностей. Вони навіть між собою ворогували, один одного вбивали. У нас і осколки летіли, і снаряди. Будинок був пошкоджений. Війна – це дуже страшно. Я б не побажала навіть ворогу таке пережити. 

Моєму сину 38 років, а в нього інфаркт. Усе це подіяло й на нервову систему, і на психіку. Страх з'явився. Ми раніше такого не знали, і не дай Боже, якщо таке станеться знову. Звичайно, залишився слід. У нас тут були діти, які дуже боялися, бігали в підвал, коли вибухи. І ми бігали. Там хоч від осколків можна було врятуватися. Ми досі знаходимо осколки на городах. А страх залишився, і тепер його треба перебороти. 

Наш будинок пошкодили. І ми в той день, коли ще були росіяни, пішли туди якісь речі забрати. Там усе було засипано будматеріалами, покрите пилюкою – і одяг, і постіль. 

Ми дещо забрали, і наступного дня знову пішли. Уже верталися назад із чоловіком та сином – і тут нам назустріч іде солдат із нашивочкою жовто-блакитною. До нас підходить і говорить: «Я українець». У нас були сльози на очах. Ми з радістю віталися, обнімалися. Були такі щасливі, що нарешті нас звільнили і ми в Україні, бо нас уже приписували до російської федерації: і Херсон, і Снігурівку. Уже вони тут ходили як господарі й придивлялися до наших будинків та квартир, щоб можна було потім туди заселятися. 

Я б хотіла, щоб уже сьогодні закінчилася війна, бо дуже тяжко жити в невідомості. Не знаємо, як то все скінчиться. Можливо, все повернеться назад: снаряди, вибухи, які ми тут терпіли й бачили на власні очі. Мою сусідку поранило осколком у ногу. Ми багато побачили жахіть, і нам хочеться, щоб швидше все закінчилося. Будемо надіятися, що все-таки наші воїни виженуть окупантів із України.