Я з міста Херсона, зараз перебуваю у Запоріжжі. Виїхала звідти, тому що там окупована територія, там жити дуже тяжко.

Мені зателефонували і сказали, що війна почалася. Я на роботі була, зранку туди пішла і ще працювала. 

У перший день окупації, 1 березня, мій рідний брат загинув разом із дружиною. Російські військові заходили й обстрілювали машини мирних жителів, розстріляли й машину мого брата. 

Треба було виїжджати, бо там людей почали викрадати. Були також випадки, коли розстрілювали мирних жителів.  

Шокувало майже все, що робили окупанти. Вони їздили по вулицях на своїх БТРах, сидячи зверху з автоматами. Просто йдеш повз, а вони на тебе можуть направити той автомат. Грабували магазини побутової техніки і продуктові. У перші дні окупації розкрадали все підряд. Спалили наш ТРЦ дуже великий. Також були випадки, коли вони викрадали знайомих. Тому ми вирішили, що краще виїхати на нашу територію, бо ніхто не був ні від чого застрахований. Пенсіонерів вони не дуже чіпали, а молодших викрадали…

Евакуювалася через знайомих. Їхнє підприємство вивозило людей, і я з ними виїхала на мікроавтобусі. Ми добралися до Кривого Рогу, а звідти поїхали до Запоріжжя, бо тут у нас є знайомі. А взагалі, ми два дні добиралися, тому що не випускали автомобілі, не пропускали транспорт на підконтрольну територію. Аж під кінець другого дня ми проїхали.

В Херсоні залишилися мої батьки. Вони вже пенсіонери, не захотіли покидати свій дім. До того ж, у них домашніх тварин багато. Там ліків як не було, так і зараз немає. Продукти коштують набагато дорожче, ніж тут, вони російського виробництва. Немає наших,  бо нема змоги туди завезти щось. Ліки передаємо батькам із цієї території. Там дуже тяжко жити. Роботи теж немає. 

Хотілося б якнайшвидшого закінчення війни. Ми цього чекаємо щодня. Хочеться додому, в рідне неокуповане місто. Хочеться, щоб було все мирно та спокійно, а з рештою розберемося.