Попасна була під російськими обстрілами з 2014 року. Ще тоді через незначне руйнування їх багатоповерхівки Дмитро з сім’єю були змушені виїжджати. У 2022 році їх житло було знищене повністю

Я з Попасної. У 2014 році українські військові 18 липня почали визволення від цих незрозумілих тоді людей, і 22 липня, місто було очищене від загарбників і повернулися до України. Але воно було на лінії розмежування, тобто на лінії фронту. Були обстріли з боку окупованого Первомайська.  Ми жили на восьмому поверсі, і в наш під'їзд влетіла міна в ліфтову шахту, пошкодила незначно каркас будівлі. Тому ми вирішили, що на деякий час потрібно виїхати з міста, не наражати себе на небезпеку. Повернулися в 2017 році. Жили, працювали до 24 лютого 2022 року. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми десь із тиждень не чули навіть автоматних і кулеметних черг. Але ми слідкували за новинами. Нас вивів з ладу 14-й рік: ми думали, що трішки постріляють, відібють ворога - і на цьому завершиться, тому ми нічого майже не робили. А коли уже почали обстрілювати місто, то почали спускатися в підвал нашої багатоповерхівки. В цей час із міста ще їздили деякі евакуаційні потяги до Дніпра і на захід України. Бачили, що ці потяги майже порожні вирушали з нашого міста. 

2 березня почалися дуже потужні обстріли: все місто укривали, особливо там, де були позиції наших воїнів і мікрорайони, які були поруч. Місто у нас невеличке, тому і прилітало майже будь-куди.

Місто ще деякий час підтримувало своє життя: працювали деякі магазини, було освітлення в деяких мікрорайонах, навіть було водопостачання. Потім ми набирали воду з колодязів. А потім почалися проблеми зі світлом, бо ворог декілька разів перебивав лінії електропередач, які підходили до міста. Але, що наші місцеві енергетики були досить сміливі: вирушали на місце і лагодили на деякий час, але згодом ворог знову перебивав ці лінії. Ремонтувати там вже було нічого, і місто було знеструмлене. 

Десь з 8 березня містяни почали активно покидати Попасну, тому що вже не було можливості там жити через постійні обстріли і сильну небезпеку. Ми поїхали з міста 16 березня, тому що не було вже терпіння. Тоді знову у дах нашої багатоповерхівки прилетів снаряд «Граду», пошкодив верхню частину будівлі. Ми зрозуміли, що потрібно рятувати своє життя. 

Батько зміг забрати свій автомобіль, і ми всією сім'єю виїхали недалеко - в Донецьку область. Дякуємо дуже добрим людям, які надали нам будинок на цей час, щоб пережити. В Попасній залишилися наші знайомі, які розповідали нам про руйнування, поки ще був зв’язок. 

Люди потихеньку виїжджали: хто власним ходом, хто - евакуаційними автобусами. Були й такі, що залишалися і не хотіли виїжджати. Евакуація туди їздила постійно майже до кінця квітня. 

Вже ворог просувався по місту, але були такі відчайдухи, які активно їздили по місту і робили евакуацію. 

На жаль, ворог захопив наше місто 8 травня, і наші війська були вимушені відійти. Ми дізналися, що 6 травня під'їзд, де ми мешкали, обрушився, бо в наш дім попав російський літак. Наше житло повністю зруйноване. На жаль, ми забуваємо, що фортецею була саме Попасна, яка дуже сильно стримувала ворога два місяці. Про наше місто забувають.

Зараз ми живемо на Дніпропетровщині. Хочеться, шоб війна закінчилась якомога швидше, щоб в першу чергу не гинули наші люди, не було таких руйнувань . 

Моя найголовніша мрія - про закінчення бойових дій. Потім, звісно буде дуже велика робота по відновленню. І в першу чергу - розмінування території. Швидше б настав мир.