Марія Андріївна навіть під час найнебезпечніших обстрілів відмовлялася ховатися в підвалі – боялася, що завалить уламками її та чоловіка. Зараз залишилася одна, і почуття безпеки у неї немає.

Ми весь час перебували в Первомайському, навіть коли летіли через двори снаряди. Коли я щось в городі робила, чоловік все кричав: «Лягай!» або «Повзи в льох!»

Чоловік безперервно говорив: «Ходімо в підвал, ходімо...» Я там постелила матраци, ковдри та подушки. На день виносила, на ніч знову заносила. Але я його просила, кажу: «Як хочеш, я в підвал не піду, нас там присипле. Хто нас знайде?» Нехай мене вбиває в сухому будинку.

Від пострілів цих весь будинок тріщинами пішов. Якийсь час не було газу. Було, що сиділи без води. Потім чоловік сильно захворів, помер.

Зараз все одно страшно. Ми живемо недалеко від вокзалу. Такі вибухи чути, коли на шахту «Жовтневу» падають, на хутір Веселий, на селища Спартак або Жабуньки, що аж будинок тремтить.