Олена до останнього чекала, що війна припиниться, і не виїжджала з дому. Але росіяни розбомбили і школу, де вона працювала, і будинок, в якому жила 

Я з міста Селидове Донецької області. Пенсіонерка вже. Намагалась перед пенсією перебудувати свій будинок, зробити ремонт. У нас місто дуже змінилося за останні кілька років. Дуже красиво було, дороги гарні. А які у нас лікарні! Школи і дитячі садочки почали ремонтувати. Наприклад, школа, в якій я працювала. Та, на жаль, наша Селидівська ЗОШ № 2 першою була розбомблена. Залишилися тільки голі стіни. Будинок наш ми теж втратили. 

До останнього я залишалися в Селидовому, сподівалися, що вистоять наші воїни. На жаль, довелося виїхати. А потім уже сусіди, які там залишалися, надіслали фотографію будинку. Я не знаю, чи там можна буде жити, особливо зважаючи на нинішню погоду. Там даху немає, все тече. Повертатися, мабуть, буде нікуди. 

Коли я дізналася, що йде війна, а я ще й була дуже хвора, то я тиждень лише плакала. Не могла нічого говорити, просто лежала з високою температурою і плакала весь час. У мене не вкладалося в голові, як таке могло взагалі статися. А потім, коли після звільнення Бучі, Ірпеня почали надходити новини, що росіяни там коїли, думала: «Як люди з такою культурою могли опуститися до такого рівня?» Я вважала себе носієм російської мови, але поступово прийшла ненависть до цих людей, яких я вважала близькими по духу. Виявляється, що ми - страшні вороги. 

Я виїхала влітку, бо сподівалась, що зупинять росіян. Але було кілька прильотів дуже страшних. Зі мною ще були два сини, і ми зрозуміли, що немає сенсу чекати, поки на нас впаде ракета. А сестра моя розповіла, як за нею літав «Шахед». Вона так злякалася! Бігла від нього, сховалася десь у сараї, бо він просто летів за нею. І ми вже навіть боялися виходити зайвий раз на вулицю. А потім виїхали. 

На наше щастя, ми потрапили в дуже гарне село Тимченки Черкаської області. Тут надзвичайні люди живуть. Нам безкоштовно надали житло, тільки комунальні послуги оплачуємо.

Люди почали нам нести продукти: хто картоплю, хто помідори, огірочки. Було таке приємне відчуття, що ми не самі, що комусь ми в цьому світі потрібні. Дуже гарні тут люди. 

Сьогодні вночі у нас збили два дрони. Це була безсонна ніч, тому що всі страхи пригадалися. Коли ми ще в Селидовому речі збирали, то прильотів було дуже багато, і ми майже не спали, тому що було дуже страшно. Особливо коли розповідали, що десь стався вибух і люди загинули. Усякі ж випадки були страшні, тому ми боялися спати. І цієї ночі я теж не спала. Страхи повернулися попри те, що тут спокійно, і мені здавалося, що я заспокоїлася. 

На щастя, поки що є робота. Я відволікаюсь, мозок зайнятий. І наших у цьому селі дуже багато з Донеччини. Тут є покинуті будинки, тож роботи багато. Просто намагаємося займатися справами, тоді легше все це перенести. Не сидіти, не чекати чогось, а працювати. У мене є така установка: буду жити довго і щасливо, назло всім ворогам.