Донбас… Вибухи, стрілянина, вогонь, полум'я, руїни, загибель мирних людей. Прийшла біда. Мешканці не знали й не думали, що біда називається Війна. А ще інша назва цієї війни – АТО. Війна знищує Донбас – заводи, підприємства, будівлі, житлові квартали, а найголовніше мирних жителів. Гинуть діти, люди похилого віку й усі інші. Люди страждають і не розуміють, що це за війна така. Уже загинуло кілька тисяч людей.

«Не думали, що війна застане нас на дачі»

Ось і моя сім'я теж потрапила в складну та важку ситуацію. А сталося так. До війни (так буду називати добрий час) ми з чоловіком вирішили купити будинок під дачу, бо я пішла на пенсію, і щоб не сидіти у квартирі [у Донецьку], а рухатися.

За оголошенням під селищем Очеретиним купили будинок. Спочатку їздили у вихідні, садили город, займалися іншими роботами, відпочивали, коротше, рухалися. Потім почали залишатися на літо, щоб не їздити у вихідні. Економія часу й усього іншого.

Минали місяці, роки, а ми й далі їздили. Чоловік навіть влаштувався поруч на роботу. Не думали, що війна нас застане на дачі. Дороги перекрили, ми не могли виїхати й залишити будинок. Думали, що це швидко закінчиться, а зась.

Стрільба з усіх боків з важких гармат, солдати їдуть і розташовуються в селищі, з автоматами. І відразу страх, шок, стрес. І від цієї ситуації в чоловіка стався широкий інсульт.

«Ми були заможною родиною, а почали жебракувати»

Важке захворювання – паралізація всього лівого боку, втрата пам'яті, мовлення, порушення роботи головного мозку. Лікарня. А найцікавіше – потрібні гроші, і чималі. Лікування дороге, і без грошей не обійтися. Так почали жебракувати. А ми ж були заможною родиною. Чоловік працював, моя пенсія, квартира в Донецьку, гараж, автомобіль. А хто ми зараз? Жебраки, злидарі.

 Хто міг, допомогли – родичі, знайомі, друзі. І далі чимраз більше і більше проблем. Довідки, оформлення інвалідності, перепустки й усюди перешкоди. Потім знову нові або інші довідки, а це нерви і від невідомості знову страх, шок, стрес – удар по всьому тілу.

«Одного разу дочка лежала поруч з нерозірваним снарядом»

Чоловік не ходить. Стан здоров'я не покращився, а навпаки, погіршився. А йому зараз всього 52 роки. До інсульту він погано ходив, бо залишилися наслідки вибуху газового балона в автомобілі. Він водій, виходили його після цього. І ось цей інсульт. Особлива увага, підтримка, допомога депутата селища, місцевого фельдшера лікарні – у всіх проблемах допомагали.

Дочка в Донецьку двічі потрапляла під обстріл. Одного разу лежала поруч з нерозірваним снарядом. Від страху й у шоковому стані виїхала зі своєю сім'єю з Донецька. І знову в мене страх, стрес.

«Я була вся в склі»

О 2:10 ночі я прокинулася від важкого звуку. І на мені купа скла, бо в ці дні було дуже жарко, і я була без ковдри. Спочатку не зрозуміла, що це було. Лежу. Через 2-3 секунди знову важкий вибух. Усе здригалося.

Чоловік з іншої кімнати запитує: «Що будемо робити?» А я не знаю, що відповісти, щоб його не злякати. Я вся в склі. Швидко звільняюся від скла, поки немає вибуху, і біжу до нього. Руки й усе тіло тремтіло так, що я думала, не заспокоюся. Швидко йому і собі валідол під язик.

Він ходити не може, бігти не виходить, а я його не залишу й не покину одного. Беру ковдру й до нього в ліжко, сховалися, обнялися і я сама собі сказала: «Що буде, те буде. Підемо відразу разом».

Знову вибух, ще вибух, і так дев'ять разів. Ми лежали. Настала тиша – усе, можна рухатися. Знадвору на вулицю вийти не можна. Під хвірткою та воротами збиті дерева, електродроти, осколки снарядів. Три години ночі, ще темно, страшно та знову стрес, паніка, крики, а тіло знову затремтіло. Яке може серце таке витримати?

«Усі десять вікон без шибок, дах – решето»

П'ята ранку. Світло стало. І що я побачила. Вікна подвійні, десять, усі без скла. Дах – решето, на всіх будівлях (паркана немає), загалом, багато пошкоджень, не перелічити. За що? Ми мирні жителі.

А о третій ночі їхала швидка до сусіда, йому стало погано. Але проїхати не могла, не було проїзду через збиті дерева та електродроти. Поки об'їжджала швидка, сусід помер – інфаркт. І як далі жити? Хто відповість на це запитання?

«Поклали на тачку матрац і поїхали в поле – спати»

Другого дня сказали солдати, що знову буде обстріл ще більший. Що робити? А якраз до мене телефонували друзі із сусіднього селища й відразу приїхали допомогти. Я попросила, щоб вони забрали до себе чоловіка. Забрали його.

А я із сусідкою на тачку поклали матрац і поїхали в поле – спати. І якраз цієї ночі бомбили те селище, де був мій чоловік. Знову в нього стрес. Яке може бути одужання? Ще гірше.

«Чоловік постійно плаче»

Тепер він постійно плаче, що не запитаєш, скажеш – усе плаче. Треба знову уколи, лікування, і знову потрібні гроші. А де їх узяти? Адже за два роки його хвороби пішло 59 тисяч гривень. А вони не друкуються.

А ще треба займатися ремонтом будинку після бомбардування. Треба до осені й зими готуватися. А я одна все роблю. Здоров'я в мене не найкраще. Скаржитися сильно за себе не можу. Такий характер.

Це ще не все. У Донецьку в нас свекруха залишилася, забрати ми не можемо, бо вона після всього цього перестала ходити ногами. Відмовили ноги їй у 80 років.

«Брат залишився в Донецьку один»

А біди тривають. Мій брат, який теж живе в Донецьку, один. Дружина його 10 років тому померла, єдиний син три роки тому помер. Він інвалід. У минулому підводник, на атомному човні служив. Потім автомобільна катастрофа, переломи. Залишився живий, трохи пересувався ногами.

 А 2016 року, у жовтні впав і знову перелом, нога не зростається, не ходить. Теж не можу його кинути. І ось щомісяця їжджу до Донецька до свекрухи, братові допомагаю, як можу. А чоловіка на сусідку залишаю.

«Мені важко, але я не плачу, мені не можна»

Поїздка до Донецька важка, блокпости, а там, на митниці по п'ять-сім годин стоїш, може, і довше. Знову нерви, здоров'я. На своїй землі й не можемо нічого сказати. Як бути? Коли все закінчиться? Мені дуже важко, але я не плачу, мені не можна плакати, я кричу на весь голос. Не можу опускати руки й розслаблятися.

У мене троє хворих інвалідів, а я одна. Як далі жити? А живемо і виживаємо завдяки гуманітарній допомозі Ріната Ахметова. Яке треба мати серце, а в нього величезне серце. Він нагодував 12 мільйонів жителів. Це не кожному дано таке серце. Йому і команді Фонду «Допоможемо» низький уклін і найбільша подяка.