Зараз я працюю у Степнянській загальноосвітній школі вчителем української мови та літератури.

В моє життя, як і в життя багатьох інших людей у 2014 році, постукала війна. Ще до війни, закінчивши Донецький національний університет, я працювала в Донецьку, місті мільйона троянд. Тоді ніхто подумати не міг, що таке прекрасне місто спіткає така доля.

Саме в Донецьку я познайомилася зі своїм чоловіком і батьком моєї донечки Єлизавети. Але сьогодні я виховую свою доньку одна – мій чоловік злякався призову і втік.

Такий розрив стосунків з родичами і друзями не оминув багатьох жителів нашого села. Війна в наших душах багато витоптала. Людям стало здаватися, що війна важливіша за кохання, за сім’ю. І від цього стає моторошно на душі.

Не спитавши нас, нас поділили на дві частини.

Я досить часто уявляю собі, що було б у моєму житті, якби не було війни? Скоріше за все я залишилася б працювати у Донецьку, моя дитина відвідувала б різноманітні секції та гуртки, а в моєму селі просто немає такої змоги.

Дякувати Богові, що я маю свою улюблену роботу і отримую зарплатню. В наш час це велика рідкість. У мене росте чудова донечка, поряд моя мама, а хтось втратив і роботу, і своїх рідних. І в цьому винна війна, яка не запитуючи нас, прийшла на Донбас. Я не буду вдаватися в колишні подробиці. Який в цьому сенс, коли за вікном війна, коли гинуть твої сусіди, друзі і, не доведи Господь, родичі?

Війна відібрала у людей надію на краще.

Якщо у моїй сім’ї працюю одна я, то дуже складно виживати. Грошей вистачає лише на їжу, інші потреби залишається забувати. Адже треба вдягнути і взути дитину, щось смачненького їй купити й одяг для себе. А хворіти взагалі забороняється!!!

З приходом війни життя на селі дуже ускладнилося. Село почало вимирати. Ті, хто мали можливість кудись виїхати, покинули свою домівку, а покинуті домівки будуть німим докором нашому суспільству.

Іноді здається, що наша влада зовсім забула про існування сільських мешканців. Непомірні рахунки за опалення і світло (як їх може сплатити самотня бабуся?), відсутність будь-якого розвитку інфраструктури. І це лише початок.

Єдиною надією наших мешканців хоч на якусь допомогу є Благодійний фонд Ріната Ахметова. Волонтери цього Фонду своєю допомогою, не тільки матеріальною, а й моральною, дуже підтримують наших людей.

Цей Фонд один з небагатьох, який має високі стандарти інформаційної відкритості, він незалежний і ефективний. Там працюють на результативність високі професіонали своєї справи.

У цьому Фонді працюють небайдужі люди, девіз яких – «Почути, зрозуміти і допомогти». Вони здатні бачити проблеми і намагаються допомогти. Вони працюють, щоб приносити максимальну користь суспільству.

Якщо відкинути всі ці високі слова, то я від усього нашого села хочу висловити дуже сердечну подяку Фонду Ріната Ахметова і всім волонтерам. Ваша допомога дуже нам потрібна, якщо цього не зробите ви, цього не зробить ніхто.

Гуманітарний Штаб Ріната Ахметова для багатьох людей став останньою надією на існування у цьому жорсткому світі, де війна нікого не жаліє, ні немовлят, ні стареньких людей.