Миколайчук Діана, 9 клас, Красилівська гімназія №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенюк Інна Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Яке це страшне слово! Ми сучасне покоління, молодь, раніше навіть не задумувалися над тим, яке вона приносить горе. Ми прагнемо миру і хочемо жити в мирі. Але, на жаль, маємо такого заздрісного сусіда, який через кожну сотню літ йде на нас війною, аби ми не жили краще, ніж вони. Хоча ми інша нація, ми не хочемо чужого, лише прагнемо кращого життя та майбутнього для своєї країни.  

Казала моя прабабуся: «Все в житті можна пережити, лиш би не було війни»,  і була сто відсотково права, бо ж сама пережила Велику Вітчизняну війну.  

Україна незалежною державою була і буде, ми відстоюватимемо кожен шматочок нашої рідної землі. Не дамо ворогам знищити нас. Коли в 2014 році почались військові дії в Луганській та Донецькій областях, був окупований Крим, ми хвилювалися всі, слідкували за подіями, які там відбувалися. Багато добровольців пішли служити в АТО.

Та найбільшим лихом стало повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року. Всі до останнього не вірили, що таке може бути, чули прогнози та читали інформацію в інтернеті.

І коли о шостій годині  ранку подзвонила бабуся з Очакова і сказала, що  почалась війна і нас обстрілюють, щоб ми їхали  з міста в село, можливо там буде безпечніше. Ми були цим шоковані. Чесно кажучи, в нас навіть тривожний рюкзак не був готовий і збирався нашвидкоруч. На заправках стояли черги машин. В магазинах розкуплялися всі продукти.

Рейсові автобуси були відмінені. Таксі викликати було неможливо. Коїлося щось неймовірне.

За нами приїхала бабуся з села з сусідом машиною і забрала нас до себе. З собою я взяла і свою кішку, мою улюбленицю, для мене вона була як член сім’ї. Напередодні війни тваринка відчувала небезпеку, поведінка її змінилася, вона була розгубленою, сумною, весь час сиділа під диваном. Я не знала, що з нею відбувається, але пізніше зрозуміла, що вона відчувала щось погане (війну). Найжахливіше було, мабуть, тоді, коли ввечері ми мали лягати спати, а ворожі ракети почали прилітати в сусіднє містечко.

Від взривів у нас трусилась хата.  Ми не знали куди тікати, чи ховатись в льосі, чи залишатись в хаті. У всіх був стрес. В мене почалась панічна атака.

Кішка залізла під піч і не хотіла звідти вилазити. Бабуся молилась і ми також. Після кількогодинних обстрілів нарешті настала тиша. Родичі постійно телефонували і питали, чи все з нами гаразд. Всі напружено слідкували за новинами. Спали в одязі та у взутті, світла не вмикали, бо не знали чого чекати будь-якої миті. Вдень вже було спокійніше. В селі ми пробули чотири дні. Не було ні навчання, ні роботи. Дізнавшись в знайомих, що у місті більш-менш спокійно, вирішили повернутись додому. Рейсові автобуси ще не їздили, тому нас завезли знайомі. На блокпосту, при в’їзді в місто, перевіряли у всіх документи.

Магазини були зачинені, банкомати не працювали. Щодня і щоночі лунали тривоги. Кілька разів на день і на ніч доводилось бігти в підвал і навіть ночувати там.

На початку березня моя кішка Мася через перенесений стрес померла. Не витримало її маленьке сердечко. Вона помирала в мене на руках, бо у ветлікарні їй нічим не могли допомогти. Особисто для мене, це була перша велика втрата через війну. Згодом в нашому будинку поселились переселенці з Бучі з маленькими дітьми. В укритті вони розповідали всім про те, які жахливі події відбувалися в їхньому місті під час окупації, і що вони пережили. Моя сім’я допомагала їм всім. Через кілька днів вони поїхали на Закарпаття, туди де безпечніше.

Трохи пізніше почали працювати магазини. Відновилось онлайн навчання, не дивлячись на перебої з електроенергією.

В нас була можливість виїхати за кордон, але надія, що все це скоро закінчиться, і ми повернемось до нормального життя, не покидала нас ні на мить. Потрібно було допомагати переселенцям: одягом, їжею, прихистком. Також збирали гроші, їжу, теплий одяг, робили окопні свічки, плели захисні сітки та відправляли військовим на фронт. Багато знайомих і родичів пішли воювати.

Деякі з них загинули, а деякі потрапили в полон, зокрема мій дядько Сашко, який обороняв Україну ще з 2015 року, служив в АТО.

На початку повномасштабного вторгнення знаходився в Харкові, там воював і потрапив в полон, де провів кілька місяців. Після довгоочікуваного обміну помер в шпиталі від отриманого поранення та важких катувань ворогом. В нього залишилась молода дружина та маленький трьохрічний синочок, який ніколи більше не побачить свого татуся живим.

Ми завжди будем його пам’ятати. Для нас він залишиться назавжди героєм.

Через місяць до нас приїхали з Очакова бабуся і тітка з сестричкою та братиком . Залізнична колія була підірвана, поїздів не було. Тому вони змушені були їхати з волонтерами полями, вночі, наражаючись на небезпеку, бо деякі території були окуповані. Розповідали, що дуже були налякані. Їхне містечко неодноразово обстрілювалося. Для маленького братика потрібні були суміш і підгузки, яких не було де придбати, хлопчик був неспокійним, постійно здригався від звуків вибуху.

Потрібно було негайно виїжджати, що й вони зробили і вдало дістались до нас. Разом все ж було якось спокійніше.

Все те, що трапилось зі мною, моїми близькими та  іншими українцями за цих 1000 днів війни, я пам’ятатиму завжди. На жаль, війна все  ще триває. Нам потрібно всім триматися разом та своїми діями наближати перемогу, волонтерити, плести маскувальні сітки, донатити, відвідувати мирні акції з визволення наших полонених, проводити благодійні ярмарки. Я вірю в нашу перемогу! Все буде Україна! Слава Україні! Героям слава!