Криленко Світлана, вчитель, Кочерезький ліцей Вербківської сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Не було жодного дня, з цієї тисячі, який би не закарбувався глибоко всередині мене. На початку квітня 2022 року я налякана і ошелешена вивезла свою маленьку доньку Марію, якій виповнилося 2,5 роки, до Німеччини. Це дійсно було вкрай тяжким, можливо найважчим у житті, рішенням. У мене була зібрана єдина валіза та маленький дитячий заплічник з декількома іграшками.

І я вирушила в невідомість, покинувши свого чоловіка, свій дім і рідних, не розуміючи коли зустрінемося знову і чи зустрінемося.

Ми їхали майже дві доби на північ країни і оселилися в німецькій родині Єви і Хуберта Карл. Попри доброзичливе ставлення німецької родини, відчуття самотності і чужини не покидало мене. Було непросто. Все досі незнайоме: мова, їжа, звичаї… Для мене було так незвично самій, без порад чоловіка, приймати рішення і брати на себе відповідальність. Я часто плакала, обіймаючи свою малечу. А ще для мене стало великим здивуванням і розчаруванням те, що деякі наші друзі образилися на мій виїзд з країни, інкримінуючи мені зраду.

І лише я знала, якою була для мене спроба врятувати нашу дитину від жахів війни.

Я поступово адаптувалася до нового життя. Знайшла підтримку серед українців, знайшла нових друзів, з якими підтримую зв’язок і тепер. Мене приємно вразила місцева лютеранська церква, що приймала кожного незалежно від конфесії. Там допомагали і морально, і практично, створивши величезне коло спілкування та підтримки для всіх, хто того потребував. Я, все ж, не припиняла рахувати дні до повернення додому.

Тоді у мене з’явилися досі не знайомі внутрішні докори:  відчуття провини перед тими, хто зараз в Україні і перебуває в небезпеці.

Згодом я почала відвідувати мовленнєві курси, де зрештою здобула досить впевнений рівень А2 з німецької та почала здобувати В1. Викладачкою у нашій групі була неймовірна та неповторна Катрін Кадінг. Вона стала для нас справжнім другом. Підтримка і навчання від Катрін, хоча сама вона за походженням американка, допомогли мені зрозуміти мову, культуру, звичаї нащадків Шиллера і Баха та дали відчуття більшої впевненості в нестандартних обставинах.   

Разом зі своєю Марі ми багато гуляли на місцевих дитячих майданчиках, відвідували церкву, їздили до зоопарку, коли це видавалося можливим.

Так минули наші з дочкою півтора року. Це був час проведений в очікуванні  гарних новин з України, яка щомиті виборювала право на своє  щасливе майбутнє. Моє серце відбивало удари в унісон повідомленням і новинам з дому, в яких  я вперто шукала натяки на перемогу, мир і відновлення.

Повернення додому. Ця мить - незабутня. Зворушлива зустріч з чоловіком. Нашій доньці вже 4. Та, всупереч радісним моментам, розумієш, що Україна дуже змінилася: руйнування, втрати, сльози…

Страх перед завтрашнім днем – моя теперішня дійсність, моє нове сьогодення…

Рестарт кар’єри став для мене серйозним викликом. Ця страшна війна змінила все довкола мене і всередині мене. Змінилися мої колеги, змінився характер наших завдань, змінилася я. Іноді пересилюєш себе задля прийняття цих змін, а іноді – сприймаєш як належне. Довелося звикати до страшних речей: невизначеності, постійного страху та загального занепаду навкруги. Ця нова правда життя крає душу, але вимагає рухатися вперед, не даючи жодного іншого вибору. Живу з вдячністю тим хоробрим серцям, що стоять на захисті моєї Батьківщини.

Вірю в нову Україну – з дзвінким дитячим сміхом, затишком у домівках, світлом, яке обов’язково зародиться в кожному, хто занепав духом. Віри в це мені вистачило, аби повернутися в Україну.

 І, так, ця тисяча днів гранично чесно показала, як швидко і безкомпромісно змінюється життя, і як важливо мати свій внутрішній стержень або здатність його відростити.