Щоткіна Мар'яна, 9 клас, Рівненський ліцей №12 Рівненської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Примачок Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи можна керувати своїм життям під час війни, коли світ навколо руйнується, а майбутнє стає далеким і туманним? Перший вибух у ніч на 24 лютого став початком мого нового життя, яке вже ніколи не буде спокійним. Я ясно пам'ятаю момент евакуації потягом: заплакані діти, пригнічені розпачем жінки, пронизливий до нитки лютневий холод і несамовитий вітер, що приносить звуки війни. За для моєї безпеки батьки вирішили відправити мене за кордон разом з бабусею.

Прощаючись з Харковом, містом мого дитинства, я думала лише про одне - коли ж все закінчиться і все стане таким, як раніше? Якби ж то тоді я знала, що все змінилося назавжди. 

Нова сторінка моєї історії розпочалася в Нідерландах, країні, що добродушно прихистила багатьох біженців, проте, попри все, була чужою, не рідною для мене. Ступивши на землю країни тюльпанів сонячного весняного дня, я була занурена в незнайоме середовище з чужою мовою, людьми, культурою…

Відчуття таке: наче ти відірваний від дерева листочок, який одиноко впав на холодну суху землю. Тоді я часто поринала в спогади про свою домівку.

Запах маминого пирога з кухні, теплі родинні вечори у вітальні за настільними іграми та довгі нічні прогулянки з братом бурхливим, метушливим Харковом були частиною мене. Все ж таки, поступово я адаптувалася в новому місті. Потроху почала долати мовний бар'єр та знайшла друзів серед інших біженців, кожен з яких мав свою непросту історію. 

Я дуже вдячна Нідерландам за прихисток від страшних реалій війни, проте тоді я більше не могла терпіти тугу за Батьківщиною. Після довгих місяців за кордоном ми з бабусею, окрилені надією про примарну безпеку в місті, прийняли рішення повернутися додому. Момент возз'єднання з родиною став найщасливішою подією в  моєму житті, проте ця ейфорія була зруйнована жахливим видовищем. Харків, мов поранений солдат, відчув на собі шрами війни.

Зруйновані будинки, колись галасливі проспекти, які раптом стали безлюдними, мов сцени залишеного театру і постійна тривога, що посилювалася з кожним гудком сирени повністю змінили це місто. 

На жаль, згодом обстріли вдарили знову, як грім серед ясного неба. Ракета прилетіла неподалік нашого будинку. Вибух прогримів так близько, що земля почала тремтіти під ногами. Моє дихання стало важким і поверхневим, ніби кожен вдих вимагав нелюдських зусиль. Серце шалено калаталося, а руки тряслися немов від електричного напруження. Це була моя перша панічна атака.

Переживаючи за моє здоров'я, мама з татом вирішили відправити мене подалі - на цей раз у Рівне. 

Рішення знову переїхати після семи місяців щасливого життя з родиною було для мене жорстоким поворотом долі. Їдучи у вагоні потягу хмарного квітневого дня, я відчувала розчарування і втрату, ніби кожна нова станція назавжди віддаляла мене від дому. Але в глибині душі я зрозуміла, що в мене немає іншого вибору, окрім як бути стійкою. Рівне - чудесне тихе містечко, що пропонувало безпеку, проте тепер мені ще раз потрібно було починати все спочатку.

Знов інше місто, нова школа, незнайомі люди й життя далеко від сім'ї, від батьківщини    суцільне замкнуте коло… 

Але на цей раз я вирішила взяти ситуацію у свої руки та не дати війні поглинути мене. Не зійти з розуму у вічних змінах мені допомогло нове хобі - дизайн. Поринаючи в новий проєкт, я забуваю про всі свої переживання. Створення кольорових палітр і гармонійних ескізів стало моїм способом впорядкувати хаос навколо і відчути контроль над тим, що твориться хоч на папері. Зараз, попри всі незгоди, я прагну жити життям своєї мрії: займатися улюбленою справою, волонтерити, спілкуватися з друзями та будувати грандіозні плани на майбутнє. 

Бути підлітком зараз важко. Звичні вікові випробування, такі як: вибір професії, навчання і соціалізація в суспільстві - постійно супроводжували мене страхом за своє життя і безпеку рідних.

Але майбутнє, попри всі труднощі, залежить від нас самих — від нашого бажання боротися, вчитися і розвиватися. За ці два роки  я зрозуміла, що не можна змінити минуле, але можна побудувати краще завтра, працюючи над собою і своїми мріями, навіть коли навколо руйнується звичний тобі світ.