Ляшенко Ліана, 11 клас, Гімназія № 283 ІІ-ІІІ ступенів м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сівковська Лариса Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це слово, яке назавжди змінило життя мільйонів людей. Російсько-українська війна – це не просто події, дати і цифри втрат. Це час, коли людські долі ламаються і знову складаються, найчастіше – з болем і слізьми. 24 лютого 2022 року це сталося і з моїм життям.

Я не одразу зрозуміла, що саме змінилося, коли над моїм рідним містом пролунала сирена, а з телевізора вперше почулися слова «повномасштабне вторгнення».

Тоді, в перші дні, здавалося, що це жахливий сон, який скоро закінчиться. Але дні минали, перетворюючись на тижні, а тижні – на місяці.

Я бачила, як в новинах з’являються назви нових міст і сіл, які стали символами стійкості та горя: Буча, Ірпінь, Маріуполь, Лисичанськ… Люди навколо змінилися, і я теж. Ми вчились жити в умовах постійної небезпеки, звикали до звуків вибухів і сирен, до нової реальності, в якій щодня дізнаєшся, що ще одне місто стало руїною, а ще один син, донька, батько, брат чи сестра не повернулися додому.

До війни я жила звичайним життям підлітка, де найбільшими проблемами були навчання і сварки з друзями. Після 24 лютого все змінилося.

Ми з сім’єю часто дивилися новини, я бачила, як мама витирає сльози, чуючи про чергові втрати, але й спостерігала, як в її очах палає вогонь надії, коли говорили про звільнені міста. Це була наша боротьба за незалежність, за віру в краще, за життя, яке вже ніколи не буде таким, як раніше.

У серпні 2023 року мій тато приєднався до лав Збройних сил України. Я бачила, як він зібрав свої речі і поїхав, залишивши мене, молодшого братика і маму. Він пообіцяв повернутися. Цей момент став переломним, адже я зрозуміла, що тепер війна безпосередньо торкнулася мене. Осінь 2023-го року була важкою.

Кожного дня ми чекали новин від тата, і кожне повідомлення з фронту одночасно було полегшенням і болем. Полегшенням, бо він був живий.

Іноді тато надсилав мені відео з окопів, писав: «Доню, декілька днів буду без зв’язку. Поцілуй замість мене братика і маму». Мені хотілося писати йому щохвилини, але жодні повідомлення не могли приборкати ті почуття, які вирували у мене в душі. Однак я мала надію, що закінчиться війна, батько повернеться додому, і ми будемо разом. Проте реальність виявилася безжальною. Навесні 2024-го року під час виконання бойового завдання у селі Новомихайлівка Мар’їнської міської територіальної громади Покровського району Донецької області тато отримав важке поранення, довгий час лікувався в госпіталі.

4 серпня 2024 року, за чотири дні до мого 16-річчя, його серце зупинилося назавжди. Татові було лише 36. Я чекала його дзвінка, сподівалася почути привітання, а натомість отримала звістку про смерть.

Це було літо, коли я бачила його востаннє. Тато не зміг провести мене до одинадцятого класу, не побачив, як я дорослішаю, намагаюся впоратися з болем. 6 серпня 2024 року я стояла на колінах перед його могилою, відчуваючи холод землі та ще холодніші руки мого батька, які нещодавно гріли мене у своїх обіймах. Я стискала їх, намагаючись повернути його до життя, знову почути сміливий голос, знову відчути себе його маленькою донечкою.

Зараз мені 16. Я старанно навчаюся та продовжую мріяти про мир. Тільки  вже без тата. Без тата, але з пам’яттю про нього, бо він назавжди залишиться у моєму серці.

1000 днів війни змінили мене більше, ніж будь-які інші роки мого життя. Це шлях, на якому я втратила дитинство, але навчилася цінувати кожен день, кожну мить з тими, кого люблю. Я зрозуміла, що справжня сила не в зброї, а в людських серцях, які не зламалися, не скорилися. І хоч як не було важко, я маю надію, що колись настане день, коли ми будемо говорити не про втрати, а про відбудову, не про біль, а про майбутнє, за яке ми так довго боролися, та його ціну.