Прогонюк Володимир

ІІ курс, Оваднівське територіальне відокремлене спеціалізоване відділення Володимир-Волинського центру ЦПО

Вчителька, що надихнула на написання – Нагурнік Марія Степанівна

Війна. Моя історія

…Знову відрядження… Відколи мама одягнула військові строї, я вже звик до того, що її часто не буває вдома. Та цей день мені запам’ятався особливо.

Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, сколихнуло не лише її волелюбний люд, а й європейські спільноти.

НАТО? Фашисти? Де ви їх бачили у нас? Ми вчилися, гралися, гуляли, дорослі спокійно працювали. І раптом комусь надумалося ‘’звільняти’’ мій край. Безглуздя.

До цього я знав, що десь там, на Донбасі, іде війна. Я, як і мої однолітки, тремтячими руками тримав квіти, щоб віддати шану Петру Сусвалю, солдатові-односельчанину, який загинув на Савур-Могилі ще тоді, у 2015-му. Знав, читав і дивився фільм про нечуваний подвиг захисників Донецького аеропорту, про незламність кіборгів. Зі змішаним почуттям поваги і жалю зреагував на повідомлення свого старшого товариша Максима, коли той сказав, що їде на Схід. Його моторошні розповіді про війну тиснули на груди… Враження гнітюче, важке. Але все одно це не можна зрівняти з тим, що довелося пережити, коли я дізнався про місце перебування моєї мами. …Читаю новини: вибухи, є поранені, влучання у житловий будинок, сильні пошкодження…

Сумно. Але це ще не те. Мама поїхала. Я терпляче чекав закінчення її відрядження. Телефоную щодня. Ми розмовляємо. Я живу своїм життям. Ось уже весняно-польові роботи у самому розпалі. На дядьковому тракторі працювати весело і приємно. Радіє душа, коли бачиш, як рівними скибами лягає рілля, як проростають ніжно зелені стебельця збіжжя, як тягнуться до сонця кущі картоплі. А тут ще й паркан навколо хати затіяли оновити. Треба ж зробити!

Мама ж несе бойову вахту. Ця тендітна жінка мужньо переборює усі труднощі, бо має надпотужне призначення – захищати Україну.

А що ж я? Навчаюся, слухаю дистанційні уроки, допомагаю тітці з дядьком по господарству, вжахаюся звуку сирени... Але, як сказав один із афонських ченців, ’’нехай бомби падають, а ви садіть, садіть…’’ От ми засівали поле, прибирали подвір’я перед Великоднем… Втомилися. За вечерею тихо розмовляли, говорили про війну і про маму. Ось тоді я й почув - бо пройшло вже трохи часу і мої рідні, втративши пильність та порушивши обіцянку мовчати і мені нічого не казати, проговорилися, - що мама там, де обстріли, де нічні атаки, де падають та розриваються ракети. З того вечора моє життя змінилося. Ні. Зовні було все, як завжди. А от на серці, здається, утворилася ще одна камера, яка заповнилася лише єдиним посилання мозку: як там мама. Ранок і вечір – дзвінок до неньки. Коли немає зв’язку – внутрішня тривога, переживання. Напевне, тоді я усвідомив увесь біль та жах війни. Саме йшов до завершення навчальний рік. Наважилися на урочисте вручення документів про освіту. Те, що на випускному вечорі не було мами, то мені теж не звикати. Зате прийшла бабуся. ’’Ти знала? Ти знала!’’- перше, що я сказав, а вже тоді привітався. Вона, та, що звикла мене ’’виховувати’’ навіть не зробила зауваження, а просто обійняла і так тепло сказала: ’’Все буде добре, онучку.’’ І таки так. Мама повернулася. Втомлена, але, як завжди з посмішкою, з подарунками та вірою у перемогу. Я впевнений, що жах скінчиться і буде радість та позитивні зміни на нашій багатостраждальній землі.

Війна - це завжди погано, це завжди зло, смерть, сльози і страх. Я думаю, що у кровопролитті немає жодного сенсу. Але натомість гинуть люди, воїни, діти… Весь світ побачив, що Україна - це не та країна, яка може просто впасти. Наш славень запевняє: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу". Це дуже сильні слова, їх розуміє кожен українець: ми готові віддати своє життя, аби жити у вільній незалежній державі, де немає ніякого "руського міра"...