Малинка Аліна, 11 клас
Лемешівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Яготинської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Грушник Катерина Григорівна

Війна. Моя історія

Паростки

Ви не чули прохання: “Спинись!”
Вам хотілося далі знущатись…
А ви знайте, що ми проростем
В наших дітях, мов квіти весняні…
Ми не вмерли, ми й досі живем!
Наші душі вони нездоланні!
Ми прийдемо раптово до вас,
Може, вітром, а, може, дощами…
Ви не спіть, ви чекайте на нас
Ми живі, ми зустрінемось з вами…
Огнєва Інелла

Лютневі безкінечно сірі дні невимовно набридли. Вже так хотілося сонця, хотілося якнайшвидше побачити, як пробиваються первоцвіти на клумбі. Мама чекала, що ось-ось запахне в повітрі весною, з’являться нові паростки, розпочнуться весняні клопоти.

Останніми днями все частіше всі говорили про можливу війну. Це навіть почало набридати. Але всерйоз намагалися про це не думати, вистачає думок, планів – гряде весна і треба все задумане зробити, може почати з нового паркану… Сестра з братом, які живуть у різних містах, навпаки ж, лиш про це, лиш про війну. Щось тривожно і неспокійно якось на душі. Але ні, не може такого бути…

І раптом… Якийсь жах… Київ бомблять… Це має закінчитися швидко. А там якось вирішиться. Сестра Валя дзвонить, каже, що стріляють – може тікати питає… Але куди тікати? Маленька дитина в них. – «Сидіть удома, заховайтеся, пересидіть». Вони підуть собі далі. Напруга. Постійна напруга.

Брат з дружиною і внуками приїхали до мами. Якісь занадто перелякані. Так, страшно, але чого боятися, ми ж не військові, що тим оркам до цивільних сільських жителів. Он кажуть військова колона йшла, помахали руками та й поїхали. Ну правда щось і про розстріляні цивільні машини кажуть, але чи то правда ще? Все ще не віриться.

Валя подзвонила вже від якихось друзів, заховалися в них, бо в них є підвал. Коли розмовляємо, чути вибухи, стрільбу, дитина боїться і плаче. Сидять там чотири сім’ї, харчі закінчуються, стрільба не зупиняється. Боже, чого ж вони зразу не виїхали? Не на кілька днів, отже все це… Страшно. Стало дуже страшно.

Вибухи було чути все ближче. Директорка нашої школи сказала, що зверху дали вказівку готувати школу до прийому біженців. Мама намагалася ходити по подвір’ю, щось прибирати. Треба щось робити, рухатися, так має стати легше. Ось скоро весна, скоро паростки – проб’ються первоцвіти, тюльпани. Їх так багато на клумбі насаджено. Скоро паростки. Все оживе…

Боже, чи ж хоч їх побачу?..

Валя змогла вирватися з окупації. Цілу ніч був бій, орків відсунули наші, сказали, якщо виїдуть зараз, то мали би проскочити. Вона прислала фото з дороги – розбита воєнна техніка, палають цивільні автівки по узбіччях, якісь жінки бігають кричать криком.. Але вирвалася, біжи дитино! Куди? А не знають і куди… До мами їм вже не прорватися – дорога відрізана, розбиті мости.

Вибухало зовсім близько. Хто стріляє? Куди? Може впаде зараз на голову? Міста, села бомблять щодня – ракети артилерія – куди дістануть орки там і вбивають – скільки вже дітей вбили.. сотні. Від цих смертей вже навіть не страшно. Нудить, якесь дивне паралізуюче почуття – паралічу і нудоти. І безсилля, повне безсилля.

Ми з братом і його сім’єю поїхали до родичів на Львівщину. Мама ледве нас вблагала, сама ж залишилася в рідній оселі. А Валя аж - за кордон. Там ще безпечніше. Звісно. Чоловік же із собакою залишилися в знайомих, на Західній Україні. Вівчарку Жочю не змогли залишити, вона теж мусила переміщатися по країні. А Мамин пес все виє і виє.. Мабуть, лякають його оті все ближчі вибухи. Це все. Добра не буде. Он із сусідніх сіл полями люди йшли, прибилися голі-босі.. Страх, моторошний страх проймає кожну клітинку…. Важкі сумніви… Та інколи пробивається промінчик надії. І недаремно!

Нас врятували! Нас врятувала наша армія. Орків посунули на сотні кілометрів від маминої хати, Мама раділа кожному пострілу. Коли гармати мовчали, вже було страшно. Чому ж не стріляють? Чи вже стих наш наступ? Але наступ тривав, ворога відтісняли подалі.

І вже за тиждень з’явилися паростки. Первоцвіти, а тоді тюльпани.

Ми повернулися. Спочатку до мами, а потім брат та сестра по своїх домівках. Яке щастя бути вдома! Рідні стіни! Почуття безмежної вдячності всім, хто прихистив, і в своїй країні, і за кордоном. Стільки в світі добрих людей! Як швидко вони вміють згуртуватися у важкі хвилини.

Але… Війна триває. Від російських снарядів гинуть діти, діточки, жінки, чоловіки, мужні красиві воїни гинуть на фронті – захищають нас. Серце стискається. Та нудоти вже немає. Зникла розгубленість. Є лише упевненість – все буде добре. Так має бути і так буде!

Осінь. Знову зима, весна, літо… Вже потроху звикають люди до війни. А життя триває. По двору бігає песик, якого народила вівчарка Жочя після евакуації. Валя народила донечку, мої племінники ростуть. Дякуємо Богові, що бої від нас далеко. Допомагаємо нашим ЗСУ. Віримо – перемога буде.

Життя завжди перемагає смерть і торжествує після трагедій. Війна, яка прийшла на землю нашу, землю наших батьків і дідів, довела, що життя перемагає навіть у той момент, поки трагедія триває і смерть ще, здається, торжествує.

А поки ще гримить війна… Ми всі стислися, як зерно у жмені сіяча. Гріємо один одного своїм теплом, наближаємо перемогу. Чекаємо весну, чекаємо нових паростків.