Я жила 23 роки у Василівці. До 16 травня ми всією родиною там перебували: чоловік, син, невістка, четверо онуків, вагітна дочка. До війни ми займались горіхами - заробляли собі на життя. 

З маленькими дітками під час війни було важко. Нині ми живемо у Запоріжжі, винаймаємо квартиру. 

О п'ятій ранку мені зателефонував син з Херсону і сказав, що розпочалася війна. У нього теж четверо дітей. Він приїхав з родиною до нас, перебував місяць, а потім знову повернувся до Херсону. Наразі вони у Вінниці. 

У Василівці було дуже страшно. Як не вдень стріляли, то вночі. Перші десять днів взагалі був жах: і бомбили, і громили, і будинки руйнувалися, і магазини горіли. Тільки починали готувати їсти, починався обстріл, і ми з каструлями бігали по підвалах. Це було моторошно.

Важко було - якщо якась копійка і була, за три місяці ми її проїли. Дитячу допомогу не давали. Дещо перепадало: підгузники, крупа, дитяча суміш, але це не зовсім те, що потрібно для сім'ї. Нестачу можна було пережити, а от страх - ні. 

З маленькими внуками нам доводилося бігати по підвалах. Старшій онучці було сім років, а наймолодшому внуку - лише місяць. Потрібно було виїжджати, рятувати дітей, бо ми бачили, що кінця-краю цьому немає. 

Десять днів не було води і світла. У нас пічне опалення, то ми топили піч. З ліками і з продуктами було важко. Ми вистоювали черги за гуманітарною допомогою, але її давали дуже рідко і дуже мало. 

Орки до нас прийшли додому озброєні і перелякали дітей. Вони сказали, що вони не прийшли нас убивати, а прийшли з миром. Ми їм не вірили. Це було дуже страшно. У нас усе було добре, а вони нас прийшли рятувати. Від кого рятувати і від чого? 

Вони у нас щось шукали. І не тільки у нас. Напевно, зброю. Але окрім дітей, у нас немає нічого. Ми жили бідно і зараз так живемо.  

З росіянами ми не хотіли співпрацювати. У нас є свої люди, наша Україна, ми тут народились, тут виросли, тут постаріли. Ми з рашистами не хочемо мати нічого спільного. 

Евакуація наша відбувалася нормально. Їхали колоною. Орки перевірили у нас документи, пропустили. Згодом зустріли наші. Гарно нас зустріли, пригощали діток цукерками і печивом. Ми були дуже задоволені, коли приїхали у Запоріжжя. Камінь з душі впав. Нас там нагодували, напоїли, дали одяг для всієї родини. 

Сподіваємося, що війна скоро скінчиться. Наші виграють, і Україна буде такою, якою була раніше. Думаю, що все буде добре у всій нашій країні. 

У майбутньому думаємо залишитися у Запоріжжі. Ми тут як вдома. Нас усі знають, ми всіх знаємо.