Усе було настільки несподівано і непрогнозовано, що конкретну дату, коли саме для мене почалася війна, не можу назвати. Із захопленням Криму ми розуміли: щось не те. Потім з’явилися люди, які говорили без нашого діалекту й дуже агресивно себе поводили. На вулицях почалися зіткнення та бродіння.

Я працювала в області. Коли прийшла в адміністрацію 6 квітня [2014 року], вона виявилася вся в аварійному залізі до четвертого поверху. Стало зрозуміло, що відбуваються якісь страшні речі.

Потім [26 травня] трапився перший бій за аеропорт, коли все місто тремтіло від канонади. Ми не вірили, що в нашому чудовому, красивому аеропорту йде битва.

І коли, нарешті, я побачила перед собою обстріляну маршрутку після нічного бою, тієї миті остаточно зрозуміла, що відбувається щось не те. Хоча до останнього вірила, що це тимчасово, навіть у такій формі.

Був випадок, коли йшла вранці на роботу і почалася стрілянина. На підході до роботи побачила великий дев’ятиповерховий будинок, я просто втиснулася в стіну цього будинку і не розуміла, варто мені йти чи не варто, чи потрібно стояти. Було, коли в моїй установі повибивало вікна хвилею від вибухів і доводилося їх склити. У заручники співробітників взяли, їх звільнили... Страшні моменти. Потім було багато всього, але цей бій і потім обстріл – напевно, найстрашніше в моєму житті.

Як не дивно, під час активних бойових дій теми розмов із рідними й сусідами були різні. І побутові: що приготувати, куди піти в суботу, якщо не буде обстрілів, хто в кого оселився. Не можна сказати, що ми [були] зациклені на одній воєнній тематиці, хоча вже воєнні нотки починали переважати. Не знаю чому, але ми вірили, що у вересні все закінчиться, почнеться нормальне, мирне життя, усе увійде у свою колію.

Найважливішою подією цієї війни для мене було прийняття рішення виїхати з Донецька. Ми дуже довго не могли впустити у свою душу думку, що це треба зробити.

Але вийшла постанова 7 листопада [2014 року] про те, що всі бюджетні організації повинні виїхати на українську територію. Коли рішення було прийняте і ми переїхали, це, напевно, було найголовніше, найстрашніше рішення в житті – залишити все і переїхати...

У переселенців дві глобальні проблеми: робота і житло. Я продовжувала працювати там, де працювала до війни. Можливість займатися улюбленою справою, якій я присвятила все своє життя, якоюсь мірою давала можливість відійти від цих думок. Найбільша проблема – житло. Це було найважче і залишилося до цих пір. Я нікому не побажаю пережити таке.

Якщо сьогодні скажуть, що війна закінчилася, я просто встану і пішки піду в Донецьк без нічого, щоб побачити рідний Донецьк.

Хоча Костянтинівка розташована дуже близько до лінії розмежування, тут ми себе почуваємо більш захищеними, спокійнішими та впевненішими. Минув час, коли будь-якої миті міг тут пролунати вибух, коли ти бачив, що летить снаряд. Зараз цього немає, і якось звикаєш до того, що все тут мирне, спокійне.

Я мрію про закінчення війни. Не відчувати душевного болю, тому що щодня, через день-два хтось поранений, хтось потрапив під обстріл, хтось помер. Хочу, щоб було мирне небо над усією Україною і, звичайно, над Донецьком.

Це моя найбільша мрія. Я мрію повернутися в Донецьк і побувати на могилах рідних – те, чого мені не вдається зробити за всі ці роки війни.

Напевно, кожна ситуація, кожен вчинок, кожна дія даються для того, щоб людина переосмислила або щось зрозуміла. Я стала трохи м’якшою і спокійнішою, терпимішою та врівноваженішою, не так різко реагую на все.