Мащенко Софія, учениця Добропільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №19 Добропільської міської ради, місто Добропілля Донецької області

Мати повертається з роботи раніше, аніж зазвичай. Кидає мені якесь сухе: “Привіт, доню” - й, спішно залишаючи сумку на шафці біля вхідних дверей, іде до своєї та батька кімнати. Вона комусь телефонує, щось емоційно розказує. То бабуся. Мама каже: “Це відбудеться зараз. Поряд, рукою подати. Це не забавки, хто знає куди і як швидко вони підуть далі”. Я нічого не розумію й наївно, по-дитячому (мені 9), сідаю за уроки.

Тато повертається з другої зміни на шахті. Під очима в нього сажа, очевидно, поспішав додому. Він надто серйозно й зосереджено дивиться на маму, як для людини, яка відпрацювала дванадцять годин під землею. Говорять про документи, про гроші. Чути якесь страшне, незнайоме мені тоді слово “імміграція”. Я все ще нічого не розумію, лягаю спати, бо година вже пізня, а ще мене вчили довіряти проблеми батькам.

“Мамо, що коїться?”, - запитую я наступного ранку, коли бачу, як батьки пакують сумку. Документи, дорогоцінності, ще документи, які забули покласти в перший раз, гроші. Сумку зачиняють у сейфі, мені відповідають: “Нам, можливо, доведеться переїхати”.

Минув тиждень. Одного разу на свою адресу я чую фразу: “Раптом що, бери її та спускайся сходами вниз”.

У школі з`являються слова евакуація, сховище. Нас просять принести з дому ковдри та теплий одяг, сірники, свічки, настільні ігри. Словом щось, що може зігріти та зайняти час. Учителі розповідають, який клас куди повинен іти, якщо пролунає чотири дзвоники. Ми, діти, потроху починаємо розуміти.

По телебаченню розповідають про аеропорт, майдан та кулі. Говорять про зраду президента, про смерті, про Росію. Мати приходить із роботи о восьмій вечора, хоча раніше о п’ятій вже була вдома. Вона говорить про мобілізацію, призов, про обов’язок захищати Україну, добровольців. Я починаю розуміти, що це війна, але не тямлю до кінця значення цього слова.

Люди навколо налякані, підриваються від кожного звуку. Вони чогось чекають. Початок війни для моєї родини означає крах старих сподівань, необхідність бути готовими до всього. Моя мати працює у Збройних Силах, тому, якби нас спіткала доля, наприклад, Дебальцевого, я б залишилася сиротою.

У мене з’являються якісь дивні думки, коли я йду до бабусі: “А якщо раптом зараз? Куди мені бігти? Дійсно, де мені рятуватися?”.

Сумка в сейфі все ще зібрана, але документи починають звідти діставати у разі необхідності й не повертають на місце. Поступово графік мами налагоджується, а батько вже не як на голках.

Зараз я розумію, що тоді в мене спрацьовував захисний механізм. Наслідки дії мого мозку відчутні навіть тепер.

Для мене війна почалася в момент, коли я почула, що в Краматорську стріляють, коли у Донецьк неможливо було потрапити, коли з вікна автівки бачила розбиті вщент домівки, які були чиїмись «вдома», та коли на дорогах міста з'явилисятанки, солдати в машинах з камуфляжним принтом.

Мені шістнадцять років, але я уникаю розмов на дану тему. Війна для мене - жах, що пробирає до кісток. Жах через егоїзм людей, їх невміння домовлятися, жадібність. Це клята вистава в ляльковому театрі, де грають живими людьми, кидаючи кості «хто перший вдарить?», коли на кону сотні тисяч життів. Ні, мільйони. І все це залежить від чийогось бажання, впертості «нє виводіть войска».

Говорять, що війни закінчуються в кабінетах. Це до сліз смішно, хоча б тому, що коли на засіданні їй поклали край, там, у степах, на окупованих територіях вона ще триває. Розумієте? Там помирає батько. Там розстрілюють за гімн. Там добивають чоловіка, поки його дружина дивиться на чиїсь поранення й розводить руками, бо що вона може вдіяти? Дійсно, вона ж не чаклунка, у неї банально не вистачає бинтів і часу, щоб врятувати життя. Пройде кілька годин, мине ще кілька днів пострілів і бомбардувань. Але ж ні - у кабінеті війни вже не існує.

Отже, для мене мир – це коли ти не здригаєшся від гучних звуків фейєрверку за вікном, коли у твоєму житті не існує четвертого дзвоника, ти не читаєш у новинах про порушення «стану спокою» та санкції ЄС проти Криму. Мир – це країна, де в ляльковому театрі герої вистав іграшки, а слова принца не призведуть до смерті мільйонів; країна, де я можу спати спокійно, не думаючи про спаковані документи.