Завадська Катерина

Золочів

Золочівський ліцей №1

Холодним осіннім, дощовим ранком іду до школи. Настрій сумний, погода гнітюча і сіра.

По Центральній вулиці селища, а саме там  знаходиться мій ліцей, йде колона військової техніки:БТРи, КАМАЗи…. І хлопці на броні. Засмаглі, чумазі дивляться у мій бік і махають руками. Можливо, тому, що я дівчина – старшокласниця? Я зупиняюсь , стою мовчки, не знаю,  як виразити своє переживання… Очей бійців не бачу, але  впевнена, що там є все, крім страху.      

Колона пройшла…

Як тяжко на душі.

Стало моторошно, раптом зрозуміла, що  фронт (воєнною мовою) не лише там, на Сході, він усюди.

І всі ми  можемо стати жертвами диверсій, паніки, страху, інформаційної  війни.

У голову  полізли фрагменти з фільмів про війну: зруйновані будинки, згарища; станції метро, переповнені людьми; плач, крики про допомогу…

Я розумію, що війна – це  інший світ. Світ страшний, світ  із запахом крові і поту, солярки, кави та цигарок. Світ, просочений димом пороху, палаючої техніки і тліючого в буржуйці вугілля.

Пригадалася зустріч із  учасником АТО – випускником  нашого закладу Миколою Кабанником, який сказав: «Війна – це чорно-білий світ. На війні відразу видно всю крихкість, всю слабкість ситої та сонної цивілізації мирної землі. З першими пострілами у твій бік - 99% проблем перестають існувати  і залишаються  лише ті, що важливі.

І тому ти не можеш зрозуміти і прийняти те, що у цивілізованому житті є проблемою. Один із моїх однокласників запитав бійця: «За що ви боретесь?» Його відповідь була наступною: «Перестанемо боротися – тоді дізнаєтесь».

Коментарі тут , на  мою думку, зайві.

… У Дебальцівському  котлі він залишився єдиним  у своєму підрозділі і наодинці проводив операції.

Без знеболювальних, без плазми. Оперував у бліндажі, на колінах,  прикриваючи собою поранених від штукатурки, яка сипалася постійно після розривів мін. За дев’ять  діб  урятував дев’яносто п’ять бійців! Олександр Данилюк, позивний «Смайл». Сміливий лікар з Ужгорода, відважний Лікар – Герой.

У липні 2021 року була присутня на сьомому турнірі з міні – футболу, присвяченого пам’яті нашого земляка, прапорщика Державної прикордонної  служби України Миколи Миколайовича Постольного, який героїчно загинув 16 липня 2014 року у відкритому вогневому протистоянні з ворогом, прикриваючи відхід побратимів біля с.Станиця Луганська  на  Луганщині.

Боляче було бачити вбиту непоправною втратою родину, особливо сина, який так схожий на тата…. Доброзичливого, активного, веселого компанійського хлопця, який любив футбол, об’єднував навколо себе молодь, влаштовував місцеві чемпіонати.

Коля загинув на Сході України, захищаючи кордони держави. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Роки, як відомо, не лікують рани, але життя продовжується.

Дуже важко жити, коли поруч війна. Але найбільш гризе і мучить те, що вона  ніколи не закінчиться.

По натурі я оптимістка, почала заспокоювати себе думками про те, що Україна – країна вільних і розумних людей, які будуть боротися за свою свободу, якщо це навіть буде  коштувати  їм життя, берегти цілісність і суверенітет української держави, робити все можливе для відновлення миру на українській землі.

Буду  відвертою, якщо скажу, що, на жаль, Україна не для всіх така, яка є насправді. Дехто з  моїх знайомих вважає її маленькою державою, яку можна обізвати, принизити  та з легкістю захопити.

У класі виникла дискусія з приводу того, що український бігун Ігор Цвєтов відмовився фотографуватися з  російськими спортсменами.

Але  я захоплююсь силою волі та порядністю нашого паралімпійця.

Дивні речі відбуваються у моїй голові. Щось постійно не сходиться. З одного боку, постійно  слухаю, читаю про реформи, які розробляються у державі. Думаю і радію: «Моя Україна - велика й квітуча держава. Вона славиться розумними людьми: письменниками, політиками, співаками, спортсменами». З іншого боку, на  мікрорівні будинку, вулиці, селища, лікарні нібито нічого й не змінюється.

Кажуть: «В країні війна, економічна криза». Так і хочеться кричати: «Давайте щось змінювати. Не будьте байдужими. Бо за що  українці  проливають  свою кров?  За що Україна терпить великі втрати? Невже за те, щоб вічно бути  рабами?

І пригадалось геніальне  «Собаче серце» Михайла Булгакова, де професор Преображенський промовляє: «розруха не в клозетах, а в головах!»

Я – випускниця. Розумію і знаю, що людство  дотепер  пройшло довгий  історичний шлях. Аналізуючи відомі всім події, можу впевнено стверджувати, що більшість  часу люди воювали, готувалися до війни або відновлювалися після воєн. Прикро визнавати, але це правда.

…. Сіре дощове небо. Важкі темні хмари сунуть звідусіль. У душу зазирає сум і страх? Невже так буде вічно?

Відганяю нерадісні  думки, оптимістично вірю, що ми здолаємо будь-які перепони в житті, хоча війна на сході так гнітить душу.

Як там бійці АТО, коли йде такий сильний дощ?

Серед мільярдів краплин  дощу  загубилась одна  моя… Я знаю: дощ не вічний, не вічне все і усі, і я, вічна душа.