Забродська Злата, 10 клас, Ірпінський академічний ліцей “Мрія”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Курінна Вєроніка Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року - день, який змінив життя всіх українців назавжди. Початок війни для жителів України відчувався, наче грім серед ясного неба. Раптове усвідомлення, що те, чого всі так боялися, прийшло, змушувало відчувати страх та занепокоєння. З того моменту пройшло неймовірно багато часу - тисяча днів.

За цей період українці пережили багато страждань, переломних моментів, втрат та значні зміни у своєму житті, яке вже ніколи не буде колишнім.

З початком війни я зрозуміла наскільки важливе для мене життя, моя родина та друзі. Сприйняття факту, що все найважливіше ти можеш втратити в одну мить, дуже лякало мене. Ще й підвищувалася внутрішня тривога через вибухи, нічні походи до укриття та новини, які з кожним днем ставали все гірше і гірше.

Найважче було бачити те, що навіть батьки - люди, які для тебе завжди були авторитетом та ті, на кого завжди можна покластися, також переживають і не мають точного уявлення, що робити у такій ситуації.

Окремий куточок у моїй пам’яті займає день виїзду з Ірпеня. Покидати рідну домівку було надзвичайно складно та сумно. Страх, що я можу ніколи не повернутися до рідного міста, тільки підвищував мої переживання та погіршував моральний стан. Але я розуміла, що це лише заради моєї безпеки та життя.

Дорога видалася доволі складною. Головний міст, через який можна було покинути місто, був зруйнований, тому ми були вимушені їхати довшим шляхом, і дорога до Черкас у нас зайняла шість годин замість трьох.

Їдучі, ми зустрічали військових, чули вибухи, звуки від літаків та навіть бачили танк. Прибувши до місця призначення, я почула першу в своєму житті повітряну тривогу. Тоді я остаточно зрозуміла наскільки все серйозно, та що моє веселе підліткове життя, схоже, закінчилося.

Через деякий час після початку війни, я прийняла цей факт та вирішила діяти.

Спочатку задавалася питанням: як можу допомогти країні та іншим людям? Як стати корисною?

Було складно зрозуміти з чого саме починати, але повільно, маленькими кроками, я стала робити вклади у шлях до перемоги. Я шукала різні збори коштів та донатила, щоб хоча б трошки, але допомогти армії й нашим бійцям. Також весь цей час я бачила як інші люди допомагали одне одному тим, чим могли.

Спостерігаючи за милосердям та добротою українців,  отримувала ще більшу мотивацію підтримувати збройні сили України.

Загалом мій шлях складався з різних емоцій та відчуттів. Звичайно, спочатку я була шокована та не знала як складеться моє життя далі, але взявши себе в руки, я зрозуміла, що не можу стояти у стороні. Мені потрібно підтримувати країну та її громадян, тому що лише разом ми зможемо перемогти.

Війна допомогла мені відкрити свою сильну сторону. Я навчилася переступати через себе та знаходити сили навіть тоді, коли на мою думку все вже було втрачено.

За тисячу днів наш народ об’єднався, ми стали сильніші та могутніші. Від початку війни всі допомагали один одному різними способами, але будь-яка підтримка важлива та наближає нас до перемоги. І хоча наш шлях все ще продовжується, я знаю, що ми переможемо.

Настане день, коли всі громадяни України зможуть видихнути з полегшенням та будуть згадувати ці дні, як страшний сон, який, нарешті, закінчився.

Звичайно, всі сподіваються, що перемога скоро, але навіть якщо це не так, потрібно продовжувати працювати та не покладати руки. Кожен наш маленький крок призводить до змін. Можливо, війна зламала наше життя, але вона ніколи не зможе зламати нас та наш дух, нашу віру та надію! Ми вже пройшли багато чого, кожен пройшов свій шлях, і досвід кожного з нас складає одну єдину спільну путь - до перемоги.

З кожним днем ми наближаємося до подолання ворога, і я надзвичайно щаслива, що я - маленька частина цього шляху.