Калиновська Єлизавета, учениця Лиманського НВК «Гімназія – ЗОШ І ступеня»

Війна… Слово зароджується десь там, над головою, оглушує, а потім розривається на тисячі осколків і падає вниз… на землю… на МОЮ землю. Не згадувати?  Розплющити очі – і дивитися досхочу у синє чисте небо! Не можу…  Вона і досі поруч – війна.

І знову пам’ять невблаганно малює цей червневий день 2014 року. Поштовх.  Маленька Ліза прокидається не від лагідного голосу матусі, а від страшенного гулу за вікном: просто поруч  -  літак, а потім… вибух.

Мама вбігає до кімнати, пригортає. Сонне дівча ховає голову в її теплих обіймах, нічого не розуміючи. «А що, ми на море не їдемо?» - звертається до мами, адже вчора ввечері готувалися.

Новий вибух: машини у дворі нашої багатоповерхівки відгукуються хором сигналізації. Обійми стають міцнішими, і такий рідний голос дрижить: «Ні, доню. Війна». «Даремно речі збирали», - зітхаю.  

У ту хвилину я не розуміла всього жаху цього слова. І тоді, коли ми йшли сходами вниз, і тоді, коли опинилися у підвалі разом із сусідами, мені здавалося, що я потрапила в якийсь страшний фільм.

У підвалі темно та холодно, кутаємося у простирадла. У тусклому світлі ліхтариків та свічок знайомі обличчя сусідів – перелякані, схвильовані. Трирічна дівчинка плаче. Бабуся із сусіднього під’їзду хапається за серце. Моторошно і лячно!  

В одну мить ми почули страшний удар, і нам здалося, що розтрощило наш будинок. Коли настала тиша і ми вийшли на подвір’я, то з’ясувалося, що снаряд влучив у хлібозавод, що поруч. Ця споруда в буквальному сенсі врятувала наш дім. А потім – нові вибухи. І знову підвал…

 На превелику радість, наступного дня наше місто було звільнене. Та життя вже не було таким, як раніше. У селах поруч бої тривали до кінця літа, відгуки пострілів долітали і не давали заснути маленькій Лізі, яка не по книжках і словниках, а на власному досвіді пізнавала лексичне значення слова «війна».

Комендантська година, відсутність зв’язку, повідомлення про бої і смерті. Розірване повітря, розірваний час, розірвані мрії, розірване життя…

Аж ось наприкінці літа наші воїни погнали війну далі, до Донецька. Ми стали потроху відновлювати звичне життя. Пролунав перший дзвоник, і в нашій школі з’явилося багато новеньких – дітей, які втікали від війни.

Слухаючи їхні розповіді про обстріли,   зруйновані будинки,  я думала про те, як же нам пощастило, що нас звільнили! Я сиділа у підвалі один день, а люди втратили все. А там, на лінії розмежування, хтось і зараз сидить у підвалах. І кожний новий день для них може стати останнім.

Війна…  І знову  відчуваю, як падає вниз небо і стогне земля, обпечена і  понищена. Налякана маленька дівчинка на руках у матусі… І обличчя людські – без посмішок, сповнені жаху та відчаю.  І найстрашніше – смерть. «Війна людей їсть, кров'ю запиває», - страшна правда сконцентрована у цьому прислів’ї нашого народу.

Зараз я навчаюся в одинадцятому класі, готуюся до ЗНО, будую плани на майбутнє. У вихідні займаюся в театральній студії та танцювальному гуртку, читаю книжки, насолоджуюся спілкуванням з друзями. І можу, можу досхочу дивитися у чисте небо! Усе це дає таке коротке, але таке важливе слово «мир». Загадую слова Віллі Брандта, які дуже добре розумію: «Мир – це не все, але все без миру – ніщо».

Війна відступила від мого міста… Але я не можу бути до кінця щасливою. Вона не пішла з моєї землі. Вона й досі поруч... Моя найзаповітніша мрія, щоб над усією Україною небо було чистим і мирним, щоб люди прокидалися під щебетання птахів, а не під страшні постріли.

Війни не приходять самі по собі – їх розпочинають люди. Що керує ними? Жага до влади, алчність, жорстокість? Я не можу цього ні зрозуміти, ні осягнути. І так хочеться, щоб усі  почули мої слова:

Хай буде МИР! В усьому світі – МИР!    Це головний життя орієнтир!