Барскова Єва, 17 років, Міловський ліцей Міловської селищної ради Луганської області

Есе "Один день"

Війна на сході України – це трагедія нашого сьогодення. Вона наклала свій кривавий відбиток на життя кожного українця. Сьогодні ми вже звикли жити в умовах війни…Звикли… 

Страшно стає від цієї думки…Хіба до цього можна звикнути?! Ні, просто людей уже не так лякають вибухи, які ми чуємо десь вдалині, черговий обстріл не викликає таке почуття страху, розгубленості, жаху та розпачу, як раніше, у перші дні війни.

Якими були ці перші дні? Що відбувалося в наших серцях сім років тому? Коли я усвідомила, що почалася війна? У мене залишилися деякі спогади, хоч я й була тоді ще маленькою. 

Моя родина змушена була виїхати з території так званої «ЛНР» до селища Мілове у квітні 2014 року. Минув буквально тиждень, і до нас приходять новини, що там уже йде війна… Не могли в це повірити, переживали і були раді, що ми вже не там, що ми в безпеці. Але радість була передчасною… 

Настав саме той день, коли я зрозуміла, що почалася війна, що ми, люди, зіткнулися з новою страшною реальністю. І ця реальність – війна… Це сталося влітку 2014 року. 

Літня тиха, тепла ніч з чаруючим співом солов’я, мелодійним сюрчанням коників нічого страшного не віщувала. І раптом о четвертій ранку тишу розривають страшні вибухи! 

Ми схопилися з ліжок, мама наспіх мене одягала, не розуміючи, що робити, куди бігти, де сховатися… В очах мами – страх, який вона не могла сховати від мене, намагалася мене заспокоїти, захистити, хоч не знала, як… Я і досі пам’ятаю, як мені було страшно. Вибухи були такі сильні, що тремтів увесь будинок, шибки у вікнах дзвеніли, здавалося, зараз вилетять і розсиплються на шматочки. 

По вулиці мчали кудись автомашини, ризикуючи попасти під обстріл. Людей охопив жах, розпач, який гнав їх кудись, подалі від війни, яка прийшла у їхній мирний дім і розірвала життя на «до» і «після».

Це потім усі дізналися, що обстріл ішов прикордонної застави та військової частини, бо наше селище – прикордонне, через залізницю – Росія. 

Але поряд житлові будинки, мирно спали дорослі та діти… Та хіба ворог, підлий, підступний, задумується над наслідками скоєного?

А потім кожного дня ми чули постріли то там, то там. Здалеку чули канонаду, вечорами та вночі бачили заграви . Не раз доводилося вночі або під ранок схоплюватися з ліжок, зачувши вибухи…На щастя, тоді все обійшлося добре для нашої родини. 

Раніше слово «мир» для нас було звичним словом. А тепер воно набрало зовсім іншого значення. Воно стало вагоме, бо розумієш ціну життя – воно у людини одне. Це найбільша цінність у світі. Розумієш, як легко обірвати цю ниточку.

Тепер я, дивлячись, як сідає сонце за обрій, часто задумуюсь: яким буде ранок? Буде лагідним, теплим, сонячним чи страшним, кривавим?.. І хочеться крикнути, крикнути так голосно, щоб почули всі ті, яким хочеться щось відібрати, завоювати, покорити, підкорити: досить війн, схаменіться!

Я від усього серця сподіваюся, що війна скоро закінчиться, що всі сім’ї більше не будуть розірвані, не проливатиметься більше кров, що буде мирне небо над головою, і ми зможемо повернутися до звичного нам способу життя.