Я пенсіонерка. Сама з Нікополя, який обстрілюють день і ніч. Мене забрали діти в інше місто. Зараз я живу у дочки.

По телевізору сказали, що розпочалася війна. У нас на той момент було тихо, спокійно. Ми жили так як завжди. А потім почалося. Ми – через море від Енергодара, як на долоні все видно. Руйнували лікарні, дитсадочки, школи, житлові будинки. 

Треба було виїжджати, тому що було дуже страшно. Коли тривога, коли вибухає без кінця, летять снаряди, убивають людей. Спали на підлозі у коридорі, тому що тривога тривала багато годин. Це невимовно страшно. Діти вирішили, що мені потрібно виїхати. 

Я б може і не поїхала з Нікополя. Так би і сиділа під тими обстрілами. Я стара, мені вже все одно. Але діти за мене дуже непокоїлися. Дякую, у мене дуже гарні діти. Вони мене вкинули в машину та й поїхали. 

Коли діти мене везли до себе через села, заблукали. Ніде ж немає ніяких вказівників. Поїхали через Дніпро, об'їздами. Привезли вони мене у Жовті Води. А звідти інші діти мене зустрічали. Пересадили мене з однієї машини в іншу. Ось так і довезли. По дорозі страшно було, щоб не обстріляли. 

У Жовтих Водах мені дуже подобається. Красиве квітуче місто, а люди які привітні, допомагають один одному. Бачать, що мені важко нести сумки, підставляють плече. Як це приємно, що люди такі добрі. Мені тут у дітей дуже добре. 

Внуки мої пороз'їжджалися, хто куди. Одна онука з дітками поїхала в Амстердам, тепер там живуть. Тікають всі від війни. Інші внуки в Хмельницькій області. Ще одна внучка була у Польщі, зараз повернулась у Київ. Порозкидала всіх війна.

Ми тепер будемо зовсім іншими - дружнішими, згуртованішими. Війна всіх змінює. 

Хочу, щоб якнайшвидше війна скінчилася. Якби тільки нам зброю швидко надавали, щоб нашим солдатам легше було. Я мрію повернутися пошвидше додому у мою квартирку, до своїх квітів. У мене на вулиці є маленький квітничок, навесні я там висаджую квіти. Хочу й надалі цим займатися. Це моє хобі.