Митчик Олександра, 8 клас, ЗЗСО "Грудківський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Митчик Галина Феодосіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Наша  Україна була, є і буде  цілісною та суверенною. Кожен із нас патріот, справжній українець, який  готовий віддати життя заради своєї Батьківщини. ЗСУ дають  відсіч ворогові та відбивають тимчасово окуповані території.

В кожному бою -  сміливість та патріотизм, в кожному бою - смерть сина, батька, брата  …

Журавликами герої повертаються додому не відкриваючи очей, лише споглядаючи з-за хмар, як плачуть рідні. Герої, яких пам’ятатиме Україна, дякуватиме за життя, яке вони зберегли. Плачуть сірі хмари дощами, дивлячись на тих, хто вже не повернеться додому. Нескорені та горді, вони не стали на коліна перед жорстоким ворогом.  

Українці  схиляють голови  в журбі перед захисникам України, які щоденно боронять землю від кровожерливого хробака-загарбника.

Стоячи на колінах, жінки просять Бога зберегти життя воїнів, медиків, своїх дітей. Війна не милує, не щадить, руйнує життя і домівки, розкидає рідних  по чужих світах і нівечить дитячі мрії.

На війні у кожного свій шлях, бо це пекельне горно, у якому народжується і гартується нова нація. Всесвіт почув потужний голос України про нескореність та незалежність!

Біль України - це крик душі, втопленої в сльозах втрат та безнадії. Україна йде кривавим шляхом. Тяжка хода. Ми продираємося тернами, втрачаємо на війні цвіт нації, мовчимо, спостерігаючи за полум’ям свічки у хвилини жалоби і скорботними заплаканими очима кричимо: «Не вбивайте нас! Ми хочемо жити!»

Я люблю свою багатостраждальну Батьківщину, її доля обпікала мої думки і почуття ще з 2014 року, а з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну змінилося все.

Моя сім'я стала однією із численних жертв війни, втративши свою душу, свою надію, свого Героя. Війна німою вбивцею прийшла у наше життя і забрала дорогу мені людину, моє серце – мого брата.  Він був не просто братом і хрещеним батьком, але й моїм найкращим другом, відважним Героєм у світлі відсутності безпеки.

Йому було  лише двадцять п’ять, коли він,  не  думаючи про своє життя, пішов боронити  Україну.

28 лютого 2022 року - дата, що врізалася у моє серце як день, коли біль став нестерпним і пекучим.  Мій хрещений батько, за офіційною версією, загинув у  боях за Київ, а ми залишилися з незрозумілою  історією загибелі бойового екіпажу військового гвинтокрила поблизу селища Макарів.  

Вірити в останній політ, вірити, що Янголом злетів у небо, - це означає ніколи більше не побачити його та змиритися з втратою.

Я не готова сприйняти, що мій Герой  не повернеться, не обійме свою новонароджену донечку, якій уже виповнилося  два роки, а вона ще й не бачила свого татка, і  щоденно молю Бога і вірю в диво, незважаючи на всі офіційні заяви.  

Тепер, у цьому важкому часі, в моєму житті знову зійшлися дві сфери - сфера болю і сфера боротьби. Страшне моє недитяче сьогодення …

Але у мене є мільйон причин, щоб жити далі. Жити за  себе і за героїв, які прийняли виклик жорстокої війни. Дух віри та патріотизму - це та сила, яка допомагає мені подолати власні обмеження та прагнути до кращого завтра.

Але я сказала собі, що попри все потрібно жити далі, потрібно жити задля Перемоги, потрібно молитися за наших захисників і захисниць.

Я зрозуміла, що не маю права впадати у відчай, не можу бути байдужою, бо чоловіки моєї сім’ї -  небайдужі. Вони – захисники України. Я  живу і молюся за двох  братів, за брата моєї мами, за чоловіка моєї тітки,  бо вони і сьогодні стоять  на захисті рідної землі.

Я постійно слідкую за новинами, за тим, що відбувається там, на передовій, на нулі, бо там, з першого дня   війни захищають нашу Україну мої рідні, і моє серце завжди з ними, а моя дитяча молитва - за них. Мені боляче спостерігати за тим, що під час війни в нашій країні стільки несправедливості.

Але я вірю, що Україна об’єднається, у наших можновладців «прокинеться совість», вони перестануть обкрадати нашу знедолену і политу кров’ю справжніх захисників землю, та спільними зусиллями ми здобудемо довгождану Перемогу.  

Навчаючись у ліцеї, я ніколи не стою осторонь шкільного життя. Ще в шостому класі моїм улюбленим заняттям стало в’язання гачком іграшок, які залюбки віддаю на благодійні ярмарки, що неодноразово проводяться у нашому закладі.

Разом з іншими дітками виготовляла та продавала різдвяні віночки та інші сувеніри  на підтримку ЗСУ.    

У своїх дитячих снах мандрую мирною і квітучою Україною. Країною, де влада прислухається до голосу народу, де кожна дитина має можливість отримати якісну безкоштовну освіту і реалізувати свій творчий потенціал. Я мрію стати активним учасником побудови справедливого суспільства, де кожен громадянин може жити у достатку і безпеці.

Так, ми йдемо до свободи через вогонь болю та втрат,  і нехай світ знає, що ми залишаємося незламними.

І хоча наше серце розірване на частини, ми продовжуємо жити, молитися та працювати в ім'я Перемоги, щоб Україна стала країною, де більше не буде місця війні, де пануватиме тільки любов і спокій.

Наша нація сильна, як ніколи. Ми знаємо, що робити під час  повітряних тривог, як надавати першу допомогу, як не боятися.

Я мрію про час, коли більше не буде сирен. Мрію про Перемогу. Ми відбудуємо кожен будинок, засіємо землю хлібами і посадимо багато квітів. Нехай українцям буде куди повертатися.

Моя дитяча душа сповнена надії, що після всіх труднощів прийде час радості і щастя для моєї рідної країни.

Це все буде, коли закінчиться війна. Я вдихну на повні груди і, слухаючи гімн України, більше не буду плакати. Мій шепіт перейде у дзвінке: «Я – щаслива! Україна – мирна держава! ВСІ мої  рідні зі мною! Моя мрія здійснилася!»