Передчуття, що наближається війна, не обманули молоду акторку з Маріуполя, що планувала зробити кар'єру в Києві. Батьки дівчини переїжджали з міста у місто, де було безпечніше, дідусь із бабусею лишилися під окупацією, а Поліна зрозуміла, що війна відбирає у неї молодість, та все одно переживає за рідних

Я родом із Маріуполя. До війни закінчила школу, а тоді вступила до університету на акторський факультет. Після навчання я переїхала до Києва, й почала потроху зніматися у фільмах і серіалах.

Ще до початку війни я відчувала наближення чогось страшного. На той час я винаймала з друзями квартиру в Києві. 24 лютого о п'ятій ранку друг почав стукати у двері й кричати, що почалася війна й нас бомблять. З того часу життя поділилося на час до і після війни, і найскладнішим було визнати це, а також побачитися з батьками, які опинилися далеко від мене. Я дуже переживала за рідних – навіть не так за себе передусім, як за рідних. Бабуся з дідусем досі лишаються у Маріуполі, з ними два місяці не було зв'язку, й ми не могли дізнатися, де вони й що з ними. 

Мої батьки тоді були у Маріуполі. Коли з'явилися новини, що збираються визнати Маріуполь у межах «ДНР», я почала просити батьків, щоб вони переїхали хоча б до Бердянська й перечекали там. Батьки поїхали до Бердянська й перебули там місяці півтора, поки Бердянськ теж не окупували. Там вони допомагали виїхати іншим, але це було складно, бо було багато блокпостів – людей там дуже прискіпливо перевіряли, й навіть роздягали, щоб побачити, чи мають вони патріотичні українські татуювання. Ми тримали зв'язок і коли тільки зрозуміли, що щось відбувається, одразу ж телефонували одне одному. Звісно, тоді відчувався розпач. 

Аж через три місяці батьки переїхали до Вінниці. Я й раніше переживала за рідних, але зараз роблю це ще більше: як тільки починається тривога, я телефоную й питаю, чи все добре. Так склалося, що ми не можемо зібратися разом, бо у мене сестра за кордоном і мама до їздить до неї, з татом теж у різних містах. Ми намагаємося тримати зв'язок, але я б не сказала, що ми більше згуртувалися.

Як я чула, по сусідству з нашим будинком у Маріуполі – будинок був дуже гарний, двоповерховий, із садом, тато з дідусем удвох його будували, – щось прилетіло. Будинок стоїть, але фасад обдертий, усе зруйноване у дворі, немає гаража і зруйнувало броньовані двері, так що мародери прийшли й винесли техніку. Тільки потім бабуся з дідусем змогли прийти й забрати деякі речі, фотографії. Але те, що було – наче немає сенсу його відновлювати. 

Мені все здається, що ось-ось війна скінчиться; на початку здавалося, що вона триватиме не більше двох тижнів, бо це було нереальним. 

Та зараз бачу, що люди звикають і трохи спокійніше до цього ставляться, бо все одно до такого звикаєш. Мені у свої двадцять три роки досить сумно, що молодість минає у таких умовах – спершу карантин, тепер війна, – і хочеться, щоб якомога швидше усе закінчилось.