Війна – це кінець мого життя, яка розділилася на «до» і «після». До війни було моє життя. Тепер це виживання. Я була вже у віці, майже 52 років. Війна – це емоційна смерть.

Ми виїхали до початку бойових дій у Горлівці. Там залишилися мої друзі, які не змогли виїхати. Залишився мій батько, брат із сім’єю, подруги. Подруги втратили роботу, від осколкових поранень у знайомої помер син, а у подруги – чоловік. Магазин на вулиці Гагаріна зруйнований.

Мої діти втратили перспективу в житті. Дочка була успішним менеджером одного з ковбасних комбінатів. У неї був великий досвід, люди в підпорядкуванні, її підвищили до супервайзера. Вона зустріла хлопця, він був підприємцем (таксі). Із війною все рухнуло.

Зараз вони виживають у Києві, дуже висока орендна плата, народилася у вигнанні дитина, були моменти, коли в них не було їжі, тільки суміші для дитини. Якось вони опинилися з речами під відкритим небом. Я шукала можливість їм допомогти зняти хоча б кімнату в гуртожитку. У мене розривалося серце. Було дві успішні молоді людини, а тепер у них зруйноване життя.

Я поверталася в 2017 році. Співвідношення моєї заробітної плати й оренди житла в Бердянську були несумірні. Я не могла знайти роботу. У мене була раніше база клієнтів, яка напрацьовується роками. Раніше я ще працювала в тепломережі, повернутися туди теж не вийшло через скорочення. Моя подруга теж у віці, за великим блатом знайшла роботу ялозити ганчіркою. Роботи немає. Це крах і смерть.

Якщо в мене буде робота в іншому місті на момент завершення конфлікту, якийсь час я не повернуся. У мене немає рожевих окулярів, що в моєму місті зразу все налагодиться, і я зможу знайти собі роботу. Я думаю про допомогу дітям.

Через хвилювання мені поставили страшний діагноз – онкологію. Минулий рік я боролася за життя і за те, щоб бути в моїх дітей. Мені потрібно жити, я повинна хотіти жити, вірити в хороше майбутнє. Це дуже важко, враховуючи мій статус переселенця.