Радченко Анастасія, 17 років, ХСШ № 85, м. Харків

Есе "Один день"

Така дивна річ – пам'ять. Здається, якийсь незначний епізод може змінити світогляд. Нещодавно я бачила, як мама заспокоює дівчинку, яка злякалась гуркоту літака (живемо ми в районі, недалеко від аеропорту): «Ну що особливого?»

Але пам'ять… Вона повернула мене в дитинство, у четвертий клас.

Зараз я вже випускниця. Самій не віриться, що кажу це про себе. Школа промайнула, залишивши за собою барвисті, сонячні спогади. Турботливі перші вчителі, перші мрії, друзі, перша закоханість, нові знання. Мені подобалось вчитися. Життя прекрасне. Але момент із дівчинкою сколихнув в моїй пам’яті випадок, який колись здався мені кумедним. Пам’ятаю, як у четвертому класі на уроці новенька дівчинка боялась і закривала вуха ручками від найменшого гуркоту літаків над нашою школою. Вчителька підходила до неї, щось шепотіла на вушко…

– Чого боятися літаків? – думала я. Це ж весело, ми подорожуємо, пізнаємо світ. Тоді ж я почала помічати щось незвичне. По-перше, по телебаченню все частіше стали показувати новини про воєнні події. Я не розуміла. По-друге, деякі батьки моїх друзів почали виїжджати у відрядження, як потім стало зрозуміло, на фронт.

Я ще не розуміла всього, що коїлось у моїй країні, рідному місті, де я народилась, де народились мої батьки, де я прожила всі найкращі моменти.

Усвідомлення прийшло пізніше, коли одного світлого осіннього дня до нас погостювати приїхала бабусина подруга. Тільки потім я зрозуміла, що переді мною людина, яка втратила все. Її чоловік та єдиний син загинули на фронті, а будинок, у якому вона прожила все життя, був незворотно зруйнований обстрілами. Про це мені розповіла бабуся. В моїй пам’яті вона була завжди усміхненою, пекла смачні пиріжки та розповідала мені казки. Тепер же на її обличчі не було і натяку на усмішку, а очі – дзеркало душі, стали пустими, неначе давно покинутий колодязь.

На жаль, випадок із дівчинкою, яка лякалась звука літака, виявися маленькою деталлю у величезному механізмі під назвою «війна».

Війна – це набагато страшніше, ніж просто збройний конфлікт. Це зруйновані сім’ї, померлі від голоду й холоду діти, це крах всього звичного життя. Тому що для війни не має значення – ти солдат чи дитина. Для мене, для моєї сім’ї, як втім і для інших українців, ця трагедія стала справжнім шоком.

На щастя, моїх близьких не торкнулась ця війна. Всі живі-здорові, але пам'ять дивна річ. І тепер, коли я чую гуркіт літака,  для мене це вже не звуки відпочинку, а біль. Біль, пов’язана зі страшним словом «війна».

Один день, який перевернув мій світогляд. Один епізод вересневого дня, який змусив мене задуматись. Я мрію про такий день, коли настане мир на нашій землі. Адже жодна війна не обходиться без втрат. Сім’ї, що втратили своїх рідних, не повернуться до звичного життя. Біль. Вічний біль  поселиться в їхніх серцях. І тільки мир може подарувати їм хоч краплину полегшення.

Я хочу жити і будувати мир, в якому спокій та впевненість і в сьогоднішньому і завтрашньому дні в порядку речей, а гуркіт літаків не викликав би у людей відчуття жаху.

     Один день…