Шевченко Вероніка, ІІ курс (професія "кухар, кондитер"), Сумський центр професійно-технічної освіти харчових технологій, торгівлі та ресторанного сервісу

Вчитель, що надихнув на написання — Шерстюк Лідія Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«На першому плані – весна», - заплющуючи очі, планувала я завтрашній день. Співзвучна природі, моя душа готувалася зустріти найбажанішу, прекрасну, сонячну пору року. Ранок мав розпочатися з мелодії рингтону будильника:

Ранок починається, ти прокидаєшся,

Промені світла ллються до вікна.

Мелодія звучить, і ти посміхаєшся,

Новий день розпочнеться ….

Мене розбудили завчасно якісь незнайомі, віддалені звуки, які розривали світанкову тишу.

Війна… Чому? Навіщо? Як таке могло статися? – шукала я відповідь в очах дорослих і бачила лише розгубленість, відчай, страх. У багатоквартирному будинку уже не спав ніхто. Тупіт-стуків каблуків, наче гірський потік, збігав з верхніх поверхів на вулицю. Машини, забиті наспіх зібраними валізками, везли у невідомість моїх сусідів, декого з них я вже більше на побачу ніколи. Мій шкільний рюкзак вперше використовувався не за призначенням, віднині він – «тривожний». 

Телефонні дзвінки заповнили простір, з уривчастих фраз складувалося розуміння того, що відбувається: Харків, Дніпро, Київ, Маріуполь, Одеса, Херсон під ударами ворожої авіації; колони військової техніки наближаються до мого рідного міста. Оголошено воєнний стан у країні…. Новини про бої на вулицях міста, про опір ворогам спонукають побороти панічні настрої: нас є кому захистити. Ранні сутінки поглинули довжелезні черги до банкоматів, крамниць, аптек, автозаправок. Це був перший день війни, найжахливіший день у моєму житті.

Ще вчора я слухала уроки учителів, а сьогодні - звуки сирен і вибухів, замість прогулянок з друзями – холодні підвальні приміщення, похмурі обличчя незнайомих людей.

Дні без сонця, ночі без сну, перебої з теплом, електроенергією, відсутність зв’язку, інформації – сувора реальність війни.

«Діти війни» - яке несумісне сполучення слів. Війна вкрала дитинство у мене і моїх ровесників. Я подорослішала до повноліття, мої вчинки стали виваженими, дії – рішучими, переоцінено те, що для мене важливо.

Суми, моє рідне місто, ворог нищить твою вроду, руйнує, випалює житлові будинки, навчальні заклади, дитячі садочки, лікарні.

Ворог – слабкий і нікчемний, бо вбиває дітей, жінок, літніх людей. А ми – сильні, в першу чергу, духом, любов’ю до України, вірою в перемогу.

Я так люблю життя! На першому плані – вижити, підтримати рідних, друзів, захисників смайликом, листівкою, смаколиком з патріотичним написом.

Ненавиджу самотність та ізоляцію. Війна розкидала моїх друзів по різних куточках світу, але ми не здаємося: продовжуємо навчатися, мріяти, вірити в щасливе майбутнє.

Осінь, 980-й день війни. Тривожно…. Сирени – цілодобово. Кудлаті осінні хмари поранені, пронизані керованими авіабомбами, «шахедами, «геранями», час від часу відкривають завісу, і тоді сонячні промені ллються на землю, щоб обігріти, підбадьорити людей, вселити надію на те, що волю, як сонце, не можна знищити. Збираю пожовкле кленове листя, сплітаю віночок і приміряю його, роблю селфі і розсилаю друзям, з лаконічним супроводом: «Ваше сонечко».

Незмінна мелодія будильника відкриває мій черговий день:

Ранок починається, ти прокидаєшся,

Промені світла ллються до вікна.

Мелодія звучить, і ти посміхаєшся,

Новий день розпочнеться.

На першому плані сьогодні – перемога і мирне життя. Цей день настане неодмінно, він буде найбажанішим у моєму житті.