Манзирєва Дарія, 10-б клас, Рівненський ліцей №23

Вчитель, що надихнув на написання — Юзюк Вікторія Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Слово «війна» раніше лунало з оповідей про страшну Другу чи холодну Першу. Та хто б міг подумати, що ці п’ять літер будуть звучати частіше за «кохаю»…

Напередодні фатальної дати, шістнадцятого, я уявила, що чутки про війну правдиві. Дивно, у моїй голові не було картинок страху. Уява малювала згуртований народ, який співав гімн УПА. Мабуть, це генетично закладено єднатися та дивитися страхові в очі, а не тікати, як ниці пацюки.

Ранок двадцять четвертого я запам’ятаю надовго. Сизий туман, просякнутий морозом, вкривав землю, а в небі кружляли поодинокі сніжинки. На кухні в білому різкому світлі витала тиша. Її порушувало гуркотіння чайника. У будинку було спокійно, як зазвичай буває щочетверга. Батьки того дня вже були на роботі, мама по телефону побажала гарного дня. Ніхто ще не знав про війну. Я бездумно гортала стрічку соцмережі, не вчитуючись у зміст публікацій. Це були останні хвилини спокійного життя, що поділилося на щасливе «до» і невідоме «після»…

Далі все якось швидко: спаковані речі, дорога в село та бажання якнайшвидше обійняти рідних. Того дня ці обійми означали значно більше, ніж будь-коли. Тоді ще не було страшно, адже усвідомлення прийшло через тиждень, а може, й більше. Після перших вибухів і днів у підвалі життя перетворилося на суцільну міжпросторову петлю. Я жила від ранку до обіду і від обіду до вечора. 

Найближчі люди виїхали за кордон, лишивши по собі повідомлення в телеграмі. Я навіть не попрощалась із ними,

хоча тепер це неважливо.

Війна перевернула життя з ніг на голову, змусила любити, як востаннє, обіймати, знаючи, що це може не повторитися, та цінувати кожну, Богом дану, тобі хвилину. Я почала боятися гучних, різких звуків. Повітряні тривоги не лякали, лише викликали передчуття чогось поганого. Тихими вечорами я часто ставила собі питання: «А якщо це повинно було трапитися?», і ці слова знову й знову вганяли мене у вихор вагань. Чесно кажучи, я не знаю, чи могли б ми уникнути її, адже деякі уроки минулого ми так і не зуміли засвоїти…

…Двадцять другий рік був заповнений тренуваннями. Це був спосіб випробувати себе на міцність, відчути силу, яка розливається всередині, коли переходиш межу можливостей. А ще війна відкрила в мені літературний хист: хобі, яке я в дитинстві відкинула, повернулося. Мене переповнювали туга та біль, які поетично складалися у вірші. Ця справа стала невід’ємною частиною мене, і я більше не могла відмовитися від неї. Вірші витягали мене зі ступору після новин про обстріли чи втрати на фронті. Я вечорами вивчала теорію писемності, а в блекаути при тьмяному світлі свічок я писала перші невеликі твори…

Я хочу миру і свободи,

Щоб в світі не було тривоги,

Я хочу, щоб у парку влітку

Босоніж пробігали дітки.

Я хочу, щоб батьки всміхнулись

Й забули про свої страхи.

Я також хочу, щоб вернулись

Додому хлопці молоді.

Я хочу влітку на світанні

Ловити промені ясні,

Удень в садку поміж тюльпанів

Вдихати пахощі тьмяні.

А ввечері, коли стемніє,

На небі зірочку знайти

І, подивившись в очі сині,

Надію й спокій віднайти.

Я буду день і ніч волати:

«Будь ласка, Боже, дай нам сили,

Щоб гідно ворога здолати

І жити далі всім у мирі…» 14.03.2022

Війна подарувала мені подругу з Харкова. Щодень я засинаю з думкою, чи все гаразд? Я віднайшла сестру, але втратила спокій, хвилюючись за її життя.

Війна – це біль. Скупий і довготривалий, він залишає після себе осад. Я картала себе, інших, але в тому немає сенсу. Від запитання «чому?» вона нікуди не зникне.

…Війна – це мій спосіб висловитися.

Я пишу, наповнюючи шухляду новими текстами і розуміючи, що нас ніщо не здатне зламати, бо ми у стократ сильніші, ніж будь-коли.